Тесс Герритсен – Двійник (страница 62)

— І скільки дітей він віддав на всиновлення з того часу? Скільки немовлят отримали родини, котрі могли заплатити? Це має бути прибуткова справа.

«Достатньо для утримання статусної дружини в рожевому спандексі».

— Ван Ґейтс не погодиться на співпрацю.

— Нізащо. Але ми знаємо, що тепер шукати.

— Білий фургон.

Фрост помовчав.

— Знаєш, — сказав він, — якщо фургон таки з’явиться біля його дому, це буде значити, що…

Він не договорив. «Що Метті Первіс уже мертва», — подумала Ріццолі.

26

Метті сперлася спиною на одну стіну, ногами на іншу й штовхнула. Порахувала, скільки секунд потрібно для того, щоб ноги почали тремтіти, а обличчя вкрилося намистинками поту. «Нумо, ще п’ять секунд. Десять». Тоді розслабилася, важко дихаючи; щиколотки й литки приємно поколювало. У цьому ящику вона їх майже не напружувала — забагато годин провела, згорнувшись клубочком і ридаючи від жалості до себе, поки м’язи перетворювалися на кашку. Метті згадався грип, який вона колись підхопила — важкий випадок, кілька днів вона пролежала в ліжку, трусячись у лихоманці. А коли за кілька днів устала, була така слабка, що до туалету довелося повзти. Ось що буває від надмірного лежання: воно краде в тебе силу. Ці м’язи їй скоро знадобляться; вона має бути готова до його повернення.

Бо він має повернутися.

Годі відпочивати. Знову ноги на стіну. Тисни!

Метті стогнала, на чолі виступав піт. Вона подумала про фільм «Солдат Джейн» і те, якою стрункою та підтягнутою була Демі Мур, коли тягала ті штанги. Штовхаючи стіни своєї в’язниці, вона тримала в голові цей образ. Уявляла собі м’язи. І те, як дає відсіч. Як б’є того покидька.

Зітхнувши, Метті знову розслабилася та сперлася на стіну, глибоко дихаючи, поки вгамовувався біль у ногах. Саме збиралася знову повторити вправу, коли відчула, як скручує живіт.

Знову перейми.

Зачекала, затримала дихання, сподіваючись, що це скоро минеться. Полегшення прийшло швидко — то матка випробовувала свої м’язи, так само як Метті свої. Боляче не було, але то був знак, що її час уже близько.

«Зачекай, маленька. Треба ще трошки зачекати».

27

І знову Мора позбувалася всіх доказів своєї особистості. Поклала сумочку до шафки, разом із годинником, ременем та ключами від авто. «Але навіть якщо взяти кредитну картку, права водія та номер соціального страхування, я досі не знаю, хто я така насправді, — подумала вона. — Єдина людина, яка має відповідь, чекає на мене по той бік бар’єру».

Вона ввійшла до клітки для відвідувачів, зняла взуття, поставила на стіл для огляду, тоді пройшла через металодетектор.

На неї вже чекала охоронниця.

— Докторе Айлс?

— Так.

— Ви зробили запит на кімнату для допитів?

— Мені треба поговорити з ув’язненою наодинці.

— За вами все одно наглядатимуть, ви це знаєте?

— Головне, аби зміст розмови лишався приватним.

— У цій кімнаті ув’язнені зустрічаються з адвокатами, тож приватність вам гарантована.

Охоронниця провела Мору через загальну кімнату для зустрічей і далі коридором. Тоді відімкнула двері й махнула їй рукою.

— Ми зараз її приведемо. Сідайте.

Мора увійшла до кімнати, де стояв стіл та два стільці. Сіла обличчям до дверей. Вікно з плексигласу виходило в коридор, із протилежних кутків кімнати дивилися дві камери спостереження. Попри те, що в кімнаті був кондиціонер, поки вона чекала, долоні в неї спітніли. Мора підняла погляд і злякалася, побачивши, що крізь вікно на неї дивляться темні, невиразні очі Амальтеї.

Охоронниця завела Амальтею до кімнати, посадила на стілець.

— Вона сьогодні неговірка. Не знаю, чи скаже вам узагалі хоч слово, та вже як є.

Вона присіла та пристібнула Амальтею за гомілку до ніжки столу.

— Це правда так необхідно? — запитала Мора.

— Такі правила, для вашої ж безпеки. — Охоронниця випросталася. — Як закінчите, натисніть цю кнопку на інтеркомі і ми по неї прийдемо. — Вона поплескала Амальтею по плечу. — Поговори з цією жінкою, добре, люба? Вона приїхала здалеку, аби тільки побачити тебе.

Самим поглядом охоронниця побажала Морі удачі й вийшла, замкнувши за собою двері.

Минула мить.

— Я приїздила до вас минулого тижня, — сказала Мора. — Пам’ятаєте?

Амальтея зіщулилася на стільці, не піднімаючи очей від столу.

— Ви дещо мені сказали, як я вже йшла. Ви сказали: «Тепер ти теж помреш». Що ви мали на увазі?

Тиша.

— То було попередження, так? Ви хотіли, аби я вас облишила. Аби не копалася у вашому минулому.

І знову тиша.

— Ніхто нас не підслуховує, Амальтеє. Тут тільки ви та я. — Мора поклала руки на стіл, показуючи, що не має ані диктофона, ані записника. — Я не з поліції. Я не прокурор. Ви можете сказати мені що завгодно, і це більше ніхто не почує. — Вона нахилилася ближче, тихо промовила: — Я знаю, що ви розумієте кожне моє слово. То гляньте на мене, чорт забирай. Годі з мене цих ігор.

Хоча Амальтея не підняла голови, Мора не пропустила того, як раптово напружилися її руки, як смикнулися м’язи. «То вона слухає, добре. Хоче почути, що я скажу їй далі».

— То була погроза, чи не так? Коли ви сказали мені, що я помру, то мали на увазі, що я маю триматися подалі або ж закінчу так, як Анна. Я думала, що то просто белькотіння ненормальної, але це було серйозно. Ви його захищаєте, так? Захищаєте Звіра.

Голова Амальтеї повільно піднялася. Темні очі зміряли її таким порожнім, таким холодним поглядом, що Мора мимоволі відсторонилася, відчула мурашки по шкірі.

— Ми знаємо про нього, — сказала Мора. — Про вас обох.

— Що ви знаєте?

Мора не чекала, що вона заговорить. То був такий тихий шепіт, що вона навіть не була певна, чи дійсно його почула. Вона глитнула і глибоко вдихнула, приголомшена чорною пусткою цих очей. Там не було безумства — сама лиш порожнеча.

— Ви така ж нормальна, як і я, — сказала Мора. — Але нікому не можете цього розповісти. Набагато простіше ховатися за маскою шизофренічки. Простіше розігрувати із себе ненормальну, бо люди не чіпають тих, хто несповна розуму. Не завдають собі клопоту допитувати вас, не копають глибше, бо вважають, що все це — усе одно марення. А тепер вам навіть ліків не дають, бо ж ви так уміло підробляєте побічні ефекти. — Вона змусила себе глибше вдивитися в цю прірву. — Вони не знають, що Звір існує. Але ви знаєте. І знаєте, де він.

Амальтея сиділа нерухомо, але в її обличчі з’явилася напруга. Вуста стиснулися, м’язи на шиї натягнулися, мов мотузки.

— То був єдиний вихід, правда? Удати із себе безумну. Докази не можна було оскаржити — кров на ломі, крадені гаманці. Але якщо переконати їх у своєму безумстві, можна обійтися без подальших допитів. Може, вони не дізнаються про інших жертв, тих жінок, яких ви вбили у Флориді та Вірджинії. У Техасі й Арканзасі. Штатах, де є смертна кара. — Мора схилилася до неї ближче. — Чому б вам просто не видати його, Амальтеє? Зрештою, він же дозволив вам узяти всю вину на себе. І він досі на волі, досі вбиває. Продовжує все це без вас, ходить тими ж місцями, тими ж мисливськими угіддями. Щойно викрав чергову жінку в Натику. Ви можете його зупинити, Амальтеє. Можете покласти цьому край.

Здавалося, що Амальтея затримала дихання, чекаючи на наступні слова.

— Сидите тут, у в’язниці. — Мора засміялася. — Оце так невдаха. Чому ви мусите бути тут, коли Елайджа на волі?

Жінка кліпнула. Напруга в одну мить зникла з її обличчя.

— Поговоріть зі мною, — наполягала Мора. — Тут більше нікого немає, тільки ми з вами.

Ув’язнена підняла очі до однієї з відеокамер у кутку.

— Так, вони нас бачать, — сказала Мора. — Але почути не можуть.

— Усі нас чують, — прошепотіла Амальтея й зосередила всю увагу на Морі. Її незбагненний погляд став холодним, зібраним. І до страшного свідомим, наче з цих очей раптом дивилася зовсім інша істота. — Чому ти тут?

— Я хочу знати. Це Елайджа вбив мою сестру?

Довга пауза. І дивний відблиск утіхи в тих очах.

— Чого б це?

— Ви знаєте, чому Анну вбили. Правда?