Тесс Герритсен – Двійник (страница 58)

— Повторюю, вона — моя пацієнтка. Я маю захищати її інтереси.

— Нас не цікавить Амальтея. Нам потрібен другий, Елайджа. — Детектив підійшла ближче до О’Доннел, так, що вони стояли майже лице в лице. — Він не припинив полювати, розумієте?

— Що?

— Амальтея за ґратами вже майже п’ять років. — Ріццолі глянула на Фроста. — Покажи дані після арешту Амальтеї Ленк.

Фрост зняв попередні слайди, поклав на мапу новий.

— Це січень, — сказав він. — Вагітна жінка зникає в Південній Кароліні. У лютому — жінка в Джорджії. У березні — Дейтона-біч. — Він поклав ще один слайд. — За шість місяців це стається в Техасі.

— Амальтея Ленк усі ці місяці провела у в’язниці, — сказала Ріццолі. — Але викрадення тривали. Звір не спинився.

О’Доннел дивилася на невблаганний марш даних. Одна крапка — одна жінка. Одне життя.

— Який зараз період циклу? — тихо спитала вона.

— Рік тому він дійшов до Каліфорнії і знову рушив на північ.

— А тепер? Де він зараз?

— Останнє повідомлення про зникнення було місяць тому. Олбані, штат Нью-Йорк.

— Олбані? — Психіатр подивилася на Ріццолі. — Тобто…

— Зараз він у Массачусетсі, — відповіла детектив. — Звір поряд.

Фрост вимкнув діапроектор, вентилятор зупинився, і в кімнаті стало моторошно тихо. Хоча екран був порожній, здавалося, що мапа так і лишилася на ньому, закарбована в спогадах усіх присутніх. Дзвінок на мобільному Фроста в цій тихій кімнаті пролунав дуже різко.

— Перепрошую, — сказав детектив і вийшов.

Ріццолі звернулася до О’Доннел:

— Розкажіть нам про Звіра. Як його знайти?

— Так само, як і будь-яку іншу людину з плоті та крові. Чи не цим ви в поліції займаєтеся? Ім’я у вас уже є. З нього й почніть.

— Він не має кредитної картки, рахунку в банку. Його важко вистежити.

— Я не собака-шукач.

— Ви спілкувалися з найближчою для нього людиною. Тією, яка може знати, як його знайти.

— Наші сеанси конфіденційні.

— Вона колись називала його на ім’я? Натякала на те, що це її кузен Елайджа?

— Я не можу ділитися приватними розмовами, які мала з пацієнткою.

— Елайджа Ленк вам не пацієнт.

— А от Амальтея — пацієнтка, і ви намагаєтеся вибудувати справу проти неї також. Звинувачення в численних убивствах.

— Нас не цікавить Амальтея. Мені потрібен він.

— Допомагати вам ловити таких — не моя робота.

— А як же ваша клята громадянська відповідальність?

— Детектив Ріццолі, — стримав її Маркетт.

Вона не зводила очей з О’Доннел.

— Подумайте про ту мапу. Стільки крапок, стільки жінок. Він тут, зараз. Полює на наступну.

Погляд О’Доннел упав на кругле черево Ріццолі.

— Тоді вам краще бути обачнішою, детективе. Хіба не так?

У напруженому мовчанні Ріццолі дивилася, як О’Доннел тягнеться за своїм кейсом.

— Сумніваюся, що я можу чимось допомогти, — сказала вона. — Як ви сказали, цей убивця керується логікою й практичністю, не хіттю. Не насолодою. Він має на щось жити, усе дуже просто. Так сталося, що він обрав собі дещо незвичайну професію. Створення кримінального профілю не допоможе вам його спіймати. Бо він не чудовисько.

— Упевнена, чудовисько ви впізнали б.

— Я цьому навчилася. Але й ви теж. — О’Доннел розвернулася до дверей. Тоді спинилася й кинула погляд назад, із прісною усмішкою. — Якщо вже говорити про монстрів, детективе, старий друг про вас питає. Щоразу, як я до нього приходжу.

Вона не мусила називати імені — обидві розуміли, що йдеться про Воррена Гойта. Про того, хто досі приходив до Ріццолі в страшних снах, чий скальпель майже два роки тому лишив шрами на її долонях.

— Він досі думає про вас, — сказала О’Доннел. Ще одна усмішка, спокійна й хитра. — Я подумала, ви захочете знати, що вас пам’ятають.

З цими словами психіатр вийшла з кімнати.

Ріццолі відчула на собі погляд лейтенанта Маркетта — він хотів знати її реакцію, чи не зламається вона просто тут і зараз. Коли він теж вийшов, лишивши її саму збирати діапроектор, їй стало легше. Вона склала слайди, вимкнула апарат і згорнула дріт тугими кільцями, намотуючи собі на руку й спрямовуючи на нього всю свою злість. Тоді викотила проектор до коридору й мало не зіштовхнулася із Фростом, який саме закрив свого мобільного.

— Їдьмо, — сказав він.

— Куди?

— Натик. У них зникла жінка.

Ріццолі похмуро глянула на нього.

— Вона…

Фрост кивнув.

— На дев’ятому місяці вагітності.

25

— Як запитаєте мене, — сказав детектив Сарм’єнто з поліції Натика, — то це чергова справа Лейсі Петерсон[22]. Шлюб розладнався, чоловік завів іншу на стороні.

— Він зізнався, що має коханку? — спитала Ріццолі.

— Поки ні, але я це відчуваю, розумієте? — Сарм’єнто стукнув по носі кінчиком пальця й зареготав. — Запах іншої жінки. «Певно, він і справді може таке внюхати», — подумала Ріццолі, коли Сарм’єнто вів їх із Фростом повз столи, на яких мерехтіли монітори комп’ютерів. Він був схожим на чоловіка, добре знайомого з ароматами жінок. Було щось таке в його ході — упевнених кроках крутого хлопця, у тому, як він звично відставляв руку вбік завдяки рокам, проведеним зі зброєю на правому стегні. Здавалося, усе в ньому наче кричить про те, що він коп. Баррі Фрост ніколи не поводився так самовдоволено. Поряд із високим темноволосим Сарм’єнто він зі своєю вірною ручкою та записником скидався на бляклого офісного працівника.

— Зниклу жінку звати Матильда Первіс, — сказав місцевий детектив, узявши зі столу теку й простягнувши її Ріццолі. — Тридцять один рік, європеоїдної раси. Сім місяців тому вийшла заміж за Двейна Первіса. Він власник салону «БМВ» у нашому місті. Востаннє бачив дружину минулої п’ятниці, коли вона заїжджала до нього на роботу. Там вони, очевидно, посварилися, бо свідки бачили, як вона їхала звідти в сльозах.

— І коли він повідомив про її зникнення? — запитав Фрост.

— У неділю.

— До нього тільки через два дні це дійшло?

— Він сказав, що після сварки хотів, аби все охололо, тому поїхав до готелю й додому повернувся лише в неділю. Побачив у гаражі дружинине авто, а суботня пошта досі лежала в скриньці. От він і подумав, що щось не так. Ми прийняли заяву в неділю ввечері. А нині зранку побачили ваше попередження щодо зникнення вагітних. Я не певен, що це підходить під вашу тему. Мені більше схоже на класичну домашню сварку.

— Перевірили той готель, де він зупинявся? — запитала Ріццолі.

Сарм’єнто вишкірився.

— Коли ми з ним востаннє говорили, він не міг згадати, який саме то був готель.

Ріццолі відкрила теку, побачила фото Матильди Первіс із чоловіком, зроблене в день їхнього весілля. Якщо вони одружені всього лише сім місяців, то на знімку вона вже на другому місяці вагітності. Наречена була миловидна — темне волосся, карі очі, по-дівочому круглі щоки. На обличчі сяяла щаслива усмішка — то був вигляд жінки, яка щойно здійснила головну мрію всього свого життя. Двейн Первіс, який стояв біля неї, виглядав стомленим, мало не знудженим. До світлини цілком годився підпис: «Попереду проблеми».

Сарм’єнто повів їх далі коридором, у темну кімнату. За дзеркальним вікном було видно кімнату для допитів, нині порожню. Голі білі стіни, стіл та три стільці, відеокамера в кутку. Кімната, призначена для того, аби витискати з людей правду.

Детективи побачили, як по той бік вікна відчинилися двері, до них увійшли двоє чоловіків. Один із них — коп із випнутими грудьми та головою, що вже почала лисіти, на порожньому обличчі — жодного певного виразу. Саме з таких відчайдушно хочеться витиснути хоч якусь емоцію.