Тесс Герритсен – Двійник (страница 40)

— Так. Вона закінчила школу в містечку під назвою Фокс Гарбор.

«Тепер зрозуміло, чому Анна обрала це місто. Я йшла слідами Анни, а от вона — материними».

— Після школи записи закінчуються, — вела далі О’Доннел. — Невідомо, куди вона звідти переїхала, як заробляла на життя. Найімовірніше, тоді в неї й почалася шизофренія. Зазвичай вона проявляється в ранньому дорослому віці. Амальтея, певно, роками блукала країною і зрештою стала такою, якою ви її бачили. Вигорілою, несвідомою. — О’Доннел пильно подивилася на Мору. — Картина вельми похмура. Вашій сестрі було важко прийняти, що ця жінка — справді її мати.

— Я дивлюся на неї й не бачу нічого знайомого. Нічого подібного на себе.

— А я бачу схожість. Однаковий колір волосся. Однакова лінія щелепи.

— Ми зовсім не схожі.

— Ви, правда, цього не бачите? — О’Доннел нахилилася вперед, очі прикуті до Мори. — Скажіть мені, докторе Айлс. Чому ви стали патологоанатомом?

Стривожена таким запитанням, Мора мовчки дивилася на неї.

— Ви могли піти в будь-яку галузь медицини. Акушерство, педіатрія. Могли б працювати з живими пацієнтами, але обрали патанатомію. Конкретніше — судову медицину.

— До чого це запитання?

— Сенс у тому, що вас певним чином приваблюють мерці.

— Це абсурд.

— То чому ви обрали цю сферу?

— Бо я люблю конкретні відповіді. Не люблю здогадки. Мені подобається бачити діагноз під лінзою свого мікроскопа.

— Ви не любите непевність.

— Невже хтось любить?

— Тоді могли б піти в математику чи стати інженером. Є стільки галузей, де потрібна точність, конкретні відповіді. Але ви тут, серед судмедекспертів, маєте справу з трупами. — О’Доннел помовчала, тоді тихо запитала: — Ви отримуєте від цього задоволення?

Мора прямо зустріла її погляд.

— Ні.

— Ви обрали професію, яка вас не тішить?

— Я обрала виклик. Це мені подобається, навіть якщо саме завдання неприємне.

— Ви не бачите, до чого я веду? Ви кажете, що в Амальтеї Ленк немає нічого знайомого. Дивитеся на неї і, певно, бачите щось страшне. Принаймні жінку, яка робила страшні речі. Люди дивляться на вас, докторе Айлс, і, можливо, думають так само.

— Нас не можна порівнювати.

— Ви знаєте, в чому звинувачують вашу матір?

— Так, мені сказали.

— А ви бачили звіти з розтинів?

— Ще ні.

— Я бачила. Під час суду захисники попросили проконсультувати їх щодо психічного стану вашої матері. Я бачила знімки, переглядала докази. Ви знаєте, що жертви були сестрами? Молоді жінки, яких затримала в дорозі негода.

— Так.

— І молодша була на дев’ятому місяці вагітності.

— Я все це знаю.

— То ви знаєте, що ваша мати підібрала цих жінок на шосе. Провезла тридцять миль до хатини в лісі. Пробила їм голови ломом, а тоді зробила дещо, дивовижно — і дивно — логічне. Вона поїхала на заправку й наповнила каністру бензином. Повернулася до хижки й підпалила її із двома тілами всередині. — О’Доннел нахилила голову. — Ви не вважаєте це цікавим?

— Я вважаю це огидним.

— Так, але, може, на якомусь рівні ви відчуваєте дещо інше, те, чого навіть визнавати не хочете. Те, що вас інтригують ці дії, і не просто як інтелектуальна загадка. У цьому є щось таке, що захоплює вас, навіть збуджує.

— Так само, як відверто збуджує вас?

О’Доннел ця шпилька не образила. Натомість вона всміхнулася, приймаючи Морину ремарку.

— Моя цікавість суто професійна. Моя робота — вивчати вбивства. Просто хочу розуміти причини вашої зацікавленості Амальтеєю Ленк.

— Два дні тому я не знала своєї матері. Тепер я намагаюся осягнути правду. Намагаюся зрозуміти…

— Хто ви така? — м’яко припустила О’Доннел.

— Я знаю, хто я така, — зустріла її погляд Мора.

— Ви впевнені? — Співрозмовниця нахилилася до неї. — Коли ви стоїте в лабораторії, оглядаєте рани жертв, описуєте удари вбивці — невже ви ніколи не відчуваєте й натяку на збудження?

— А чому я маю це відчувати?

— Ви дочка Амальтеї.

— Я — біологічна випадковість. Вона мене не ростила.

О’Доннел знову відкинулася на спинку крісла, вивчаючи Мору холодними, оцінювальними очима.

— Ви знаєте, що насильство має генетичну складову? Що схильність до нього буває прописана в ДНК деяких родин?

Мора згадала, що Ріццолі говорила про доктора О’Доннел: «Вона не просто цікавиться. Вона хоче знати, як це — розрізати шкіру й дивитися, як жертва стікає кров’ю. Як це — насолоджуватися своєю владою. Вона голодна до таких деталей так само, як упирі голодні до крові». Зараз вона сама бачила цей відблиск голоду в очах О’Доннел. «Цій жінці подобається спілкуватися з чудовиськами, — подумала Мора. — Тепер вона сподівається, що знайшла ще одне».

— Я прийшла поговорити про Амальтею, — сказала вона.

— Хіба ми не її обговорюємо?

— Відповідно до записів у колонії Фремінґема, ви більше десяти разів навідувалися до неї. Чому так часто? Вочевидь не заради її блага.

— Амальтея цікавить мене як дослідницю. Я хочу зрозуміти, що штовхає людей до вбивств. Чому вони отримують від цього насолоду.

— Кажете, вона зробила це заради насолоди?

— А ви знаєте, чому вона вбивала?

— Вона явно ненормальна.

— Більшість ненормальних не вбивають.

— Але ж ви згодні, що це так?

О’Доннел завагалася.

— Скидається на те.

— Ви не впевнені. Навіть після стількох візитів до неї?

— У справі вашої матері йдеться не лише про психоз. Її злочин — дещо більше.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви вже знаєте, що вона вчинила. Принаймні, що про це говорить обвинувачення.

— Докази виявилися достатньо надійними, щоб її засудили.

— О, доказів було чимало. Номери її автомобіля на камері заправки. Кров жінок на ломі. Їхні гаманці в багажнику. А от про це ви, напевно, не чули. — О’Доннел потяглася до документів на столику, взяла течку й передала її Морі. — Це з криміналістичної лабораторії Вірджинії, де Амальтею заарештували.

Мора розгорнула теку й побачила фото білого седана з номерами штату Массачусетс.