Тесс Герритсен – Двійник (страница 37)
— Ми працюємо над створенням шостого рівня. Це єдина в Массачусетсі жіноча виправна колонія, так що наразі доводиться мати справу з найрізноманітнішими правопорушницями.
— Навіть із серійними вбивцями? — спитала Ріццолі.
— Якщо особа жіночої статі винна в злочині, її доправляють сюди. У нас немає тих проблем із безпекою, з якими доводиться мати справу чоловічим закладам. Та й підхід у нас дещо інший. Ми наголошуємо на лікуванні, на реабілітації. У багатьох наших ув’язнених проблеми із психічним здоров’ям та зловживанням речовинами. До того ж у багатьох із них є діти, тому доводиться розбиратися з проблемами розлуки матерів та дітей. Коли закінчуються години відвідування, тут проливається чимало дитячих сліз.
— А Амальтея Ленк? З нею є якісь особливі проблеми?
— Ну… — Ґерлі завагалася, не дивлячись на них. — Трохи є.
— Наприклад?
Двері ліфта відчинилися, Ґерлі вийшла.
— Це мій кабінет.
Жінки пройшли через приймальню. Дві секретарки підняли очі на Мору, тоді швидко зосередилися знову на своїх комп’ютерах. «Усі уникають мого погляду, — подумала вона. — Що вони бояться побачити?»
Суперінтендант провела їх до кабінету, зачинила двері.
— Сідайте, будь ласка.
Кімната здивувала Мору. Вона думала побачити відображення самої Ґерлі — діловите, без прикрас. Але на всіх стінах висіли знімки усміхнених облич. Жінки з немовлятами, діти з охайними зачісками у випрасуваних сорочках. Наречені в оточенні зграйки дітей. Його, її, їхніх.
— Мої дівчата, — усміхнулася до світлин Ґерлі. — Ті, хто зміг повернутися до суспільства, ті, хто зробив правильний вибір і змінив своє життя. На жаль… — Її усмішка згасла. — На жаль, Амальтеї Ленк на цій стіні ніколи не буде.
Вона сіла за стіл і пильно подивилася на Мору.
— Сумніваюся, що ваш візит — хороша ідея, докторе Айлс.
— Я ніколи не бачила свою біологічну матір.
— Саме це мене й тривожить. — Ґерлі відкинулася на спинку стільця, вивчаючи її. — Ми всі прагнемо любити своїх матерів. Хочемо, щоб вони були особливими жінками, бо це робить
— Я не сподіваюся, що полюблю її.
— А на що ви сподіваєтеся?
Це питання змусило Мору завагатися. Вона згадала ту матір, яку вигадала в дитинстві, відколи кузен жорстоко вибовкав їй правду: Мора в сім’ї не рідна, саме тому в родині білявих вона єдина мала чорне волосся. І тоді вона придумала собі казкову матір, з огляду на сам лиш колір волосся. Італійська спадкоємиця була вимушена віддати на всиновлення дочку, скандально понесену поза шлюбом. Або ж іспанська красуня, покинута коханим, трагічно померла від розбитого серця. Як Ґерлі й сказала, вона завжди вигадувала щось незвичне, навіть екстраординарне. І от тепер мала зустрітися не з фантазією, а з реальною жінкою. Від цієї перспективи в неї пересохло в роті.
— Чому ви вважаєте, що їм не варто зустрічатися? — запитала у Ґерлі Ріццолі.
— Я всього лиш прошу обережно поставитися до цієї зустрічі.
— Чому? Ув’язнена небезпечна?
— Не в тому сенсі, що вона може фізично напасти. Насправді зовні вона доволі покірна.
— А всередині?
— Подумайте про те, що вона скоїла, детективе. Скільки люті потрібно для такого удару ломом, який розтрощить жінці череп? І тепер спробуйте відповісти на запитання: яка Амальтея Ленк усередині? — Ґерлі глянула на Мору. — Ви маєте піти на це із розплющеними очима, повністю усвідомлюючи, з ким маєте справу.
— ДНК у нас із нею може бути однакова, — мовила Мора. — Але я не маю емоційного зв’язку з цією жінкою.
— То вам просто цікаво.
— Мені потрібно закрити цю тему й жити далі.
— Ваша сестра, певно, теж так думала. Ви знаєте, що вона теж навідувалася до Амальтеї?
— Так, чула про це.
— Навряд чи це її заспокоїло. Гадаю навпаки — тільки засмутило.
— Чому?
Ґерлі підштовхнула до Мори течку з документами.
— Це дані психіатричного огляду Амальтеї. Тут усе, що вам потрібно про неї знати. То, може, замість зустрічі прочитаєте це? Прочитаєте, підете звідси й забудете про неї.
Мора не торкнулася течки. Це Ріццолі взяла її й запитала:
— Вона під наглядом психіатра?
— Так, — відповіла Ґерлі.
— Чому?
— Бо в Амальтеї Ленк шизофренія.
Мора подивилася на суперінтенданта.
— Чому її тоді засудили за вбивство? Якщо вона шизофренічка, її мали не посадити за ґрати, а відправити на лікування.
— Як і багатьох наших ув’язнених. Скажіть це судові, докторе Айлс, бо я намагалася. Сама наша система безумна. Навіть якщо ви були в цілковитому психозі, коли скоїли вбивство, захист на підставі неосудності нечасто переконує присяжних.
Ріццолі м’яко запитала:
— Ви впевнені, що вона
Мора повернулася до неї, побачила, що детектив роздивляється звіт психіатра.
— У вас є сумніви в її діагнозі?
— Я знаю психіатра, яка її лікує. Джойс О’Доннел. Вона зазвичай не гає часу на типових шизофреників. — Ріццолі підняла погляд на Ґерлі. — Чому вона займається цією справою?
— Вас це наче стривожило, — зауважила Ґерлі.
— Якби ви знали О’Доннел, теж стривожилися б. — Ріццолі клацнула течкою, зітхнула. — Є ще щось, що доктор Айлс мусить знати, перш ніж побачитись із ув’язненою?
Ґерлі глянула на Мору.
— Здається, відмовити вас не вдалося, так?
— Так. Я готова до зустрічі з нею.
— Тоді я проведу вас до приймальні для відвідувачів.
16
«Я ще можу передумати».
Ця думка крутилася у Мори в голові під час всієї процедури реєстрації як відвідувачки, поки вона знімала годинника й клала разом із сумочкою до шафки. У кімнату для зустрічей не можна було брати ані гаманця, ані прикрас, і без сумочки вона почувалася голою, позбавленою всього, що засвідчувало б її особистість, усіх тих пластикових карток, які казали світові, хто вона така. Мора зачинила шафку, і клацання дверцят різонуло слух нагадуванням про те, до якого світу вона саме мала увійти: до місця, де двері з грюканням зачинялися, де життя людей минало в коробках.
Вона сподівалася, що зустріч буде приватною, однак коли її провели до приймальні, стало зрозуміло, що приватність тут неможлива. Годину тому почався час пообідніх візитів, у кімнаті галасували діти й панував хаос возз’єднання родичів. В автоматі, що вивергав загорнуті в плівку сандвічі, чіпси та шоколадні батончики, дзвеніли монети.
— Амальтея скоро прийде, — сказала Морі охоронниця. — Може, знайдете собі місце?
Мора підійшла до вільного стола, сіла. Пластикова стільниця була липка від розлитого соку; вона склала руки на колінах і чекала — серце калатало, у роті стало сухо. «Класична реакція бий-біжи, — подумала вона. — Якого біса я так нервуюся?»
Вона підвелася, підійшла до вмивальника. Наповнила водою паперову склянку, випила одним ковтком. Усе одно в горлі було сухо. Таку спрагу не втамувати водою; спрага, швидкий пульс, спітнілі долоні — усе один рефлекс, підготовка тіла до неминучої загрози. «Розслабся, розслабся. Ви з нею зустрінетеся, скажеш кілька слів, задовольниш свою цікавість і підеш геть. Хіба ж це важко?». Мора зібгала стаканець, розвернулася й завмерла.
Двері щойно відчинилися, увійшла жінка із стрункою, гордовитою поставою, із по-королівськи піднятим підборіддям. Її погляд упав на Мору й на мить затримався на ній, але тільки-но Мора подумала:
Мора спантеличено вагалася, не знаючи, чи їй сісти, чи лишитися стояти. Тоді двері знову відчинилися: та ж охоронниця, яка говорила з нею раніше, вела попід руку іншу жінку. Жінка ця не йшла, а човгала, зігнувши спину, схиливши голову, наче нав’язливо вишукувала на підлозі щось загублене. Охоронниця підвела її до столу Мори, витягнула стільця і всадовила ув’язнену.
— Ну от, Амальтеє, ця пані прийшла до тебе. То, може, поговориш із нею гарненько, га?
Амальтея не підняла голови, не відірвала погляду від столу. Сплутані пасма волосся жирною завісою падали на її обличчя. Нині густо посмуговане сивиною, це волосся колись було чорним. «Як у мене, — подумала Мора. — Як у Анни».