Терри Пратчетт – Озброєні (страница 81)
— Ні, сер. Ґномом був покійний Дуболом, сер! Я належу до виду людей, сер!
— Тебе взяли на службу… за спеціальною квотою?
— Ні, сер, — гордо сказав Ноббі.
— О Боги, — сказав Патрицій.
Від втрати крові його голова, здавалося, втратила здатність мислити. Окрім того, Архіректор дав йому щось випити, за його словами, чудодійний засіб, хоча і сам не був певен, від чого саме цей засіб повинен лікувати. Наприклад, він міг лікувати від вертикальності. Хоча розумним було якраз триматися у вертикальному положенні. Так принаймні було видно, що він ще живий. Якісь допитливі люди скупчилися біля дверей. Зараз було важливо довести, що чутки про його загибель були сильно перебільшеними.
Капрал, а разом з ним самопроголошений представник виду людей, Ноббс, та кілька інших вартових за наказом капітана Ваймза вишикувалися навколо Патриція. Дехто з них був набагато об’ємнішим, ніж ті вартові, яких пам’ятала свідомість Ветінарі.
— Гей ти, чоловіче! Ти отримував королівський шилінг? — поцікавився він в одного.
— Я в житті ніфого не брав.
— Чудово! Молодець!
Аж ось натовпи розсипалися. До зали увірвалося щось золотаве, розпливчасто-собачої форми. Воно загарчало, припало носом до землі і почало щось відчайдушно винюхувати. А потім знову зникло, довгими легкими стрибками прямуючи до бібліотеки. Патрицій почув розмову:
— Фреде?
— Що, Ноббі?
— Здається, я її десь бачив.
— Я знаю, що ти маєш на увазі.
Ноббі нервово заметушився.
— Її треба оштрафувати за те, що маячить тут без уніформи, — сказав він.
— Буде складно.
— Якби
— Ноббі, ось тобі пів долара, тільки замовкни.
Лорд Ветінарі широко до них усміхнувся. У кутку був ще один вартовий, який теж належав до великих, грудкуватих…
— Як бачите, все під контролем, ваша світлосте, — сказав Ноббі.
— Хто той джентльмен?
Він простежив за поглядом Патриція.
— Це троль Щебінь, сер.
— Чому він так сидить?
— Він думає, сер.
— Він уже досить довго так сидить.
— Він повільно думає, сер.
Щебінь підвівся. У тому, як він це зробив, було щось від древнього могутнього континенту, який почав тектонічний рух, що повинен закінчитися створенням якогось неприступного гірського хребта, перед яким люди б зупинялися, щоб помилуватися. Ніхто з присутніх не мав досвіду спостереження за гірськими ландшафтами, але зараз вони отримали про нього певне розпливчасте уявлення. То було наче дивитися на Щебня, що стояв із понівеченою Дуболомовою сокирою у руці.
— Але іноді дуже, дуже глибоко, — додав Ноббі, оцінюючи можливі шляхи втечі.
Троль дивився на натовп, ніби намагаючись зрозуміти, що вони там роблять. Потім, розмахуючи руками, він попрямував уперед.
— Виконувачу обов’язків констебля Щебню… е-е-е… нуу-у… — почав Колон.
Щебінь наче не помічав його. Зараз він рухався досить швидко, оминаючи перешкоди, як лава оминає скелі на своєму шляху. Він підійшов до стіни і прибрав її з дороги.
— Хтось дав йому сірки? — суворо спитав Ноббі.
Колон озирнувся на вартових.
— Молодший констеблю Боксите! Молодший констеблю Вуглеморде! Затримати виконувача обов’язків констебля Щебня!
Два тролі поглянули спочатку на фігуру Щебня, що віддалявся, потім один на одного і нарешті на сержанта Колона.
Бокситу вдалося відсалютувати.
— Дозвольте відбути на поховання бабусі, сер!
— Що?
— Або вона, або я, сержанте.
— Наші ґугулузькі голови позабивають нам у плечі, — сказав Вуглеморд, менш витончений мислитель.
Спалахнув сірник. У каналізації його світло було схоже на нову зорю.
Ваймз запалив спочатку сигару, а потім лампу.
— Докторе Ребусе? — покликав він.
Голова найманців застиг на місці.
— Капрал Морква теж має арбалет, — сказав він. — Але я не впевнений, чи готовий він його застосувати. Він добра людина. Він вважає, що всі інші — також добрі люди. Я не такий. Я мстивий, злий і дуже втомлений. А тепер, докторе, у вас був час подумати, ви ж розумна людина… Скажіть на милість, що ви тут робили? Може, прийшли за останками юного Едварда? То наш капрал Ноббс ще сьогодні вранці відніс його до моргу Сторожі, ймовірно, знявши з нього всі предмети ювелірного походження, які той мав при собі. Але Ноббі… ми не можемо його засуджувати. У нього злочинний розум, у нашого Ноббі. Але я за нього впевнений: у нього немає злочинної душі.
Ваймз тяжко зітхнув і продовжив:
— Сподіваюся, він змив клоунський грим з бідолашного. О Боги. Ви його використали, чи не так? Він убив старого бідного Гуляку, а потім викрав ружжо. І він бачив, як ружжо убило Клевця. Він навіть залишив волосся з перуки Гуляки у щепці над дверима майстерні. І саме тоді, коли йому найкраще допомогла б добра порада, наприклад, зізнатися у всьому, ви його вбили. Один момент, дуже цікавий момент, полягає в тому, що молодий Едвард не міг бути людиною на Вежі. Ну, зважаючи на те, що в його серці зяяла колота рана. Так, я знаю, бути мертвим — не завжди перешкода для того, щоб тихо насолоджуватися життям у місті. Але я не думаю, що молодий Едвард останнім часом багато рухався. А з тим шматком тканини — то був вдалий хід. Але, знаєте, я ніколи не вірив у всі ці історії… Ну, знаєте, сліди на свіжій клумбі, ґудзики з ініціалами вбивці тощо. Люди вважають, що це — робота вартових. Але це не так. Удача плюс виснажлива праця — ось робота вартових. Але багато людей повірили б у ваші казочки. Я маю на увазі, що він мертвий… ну… не два дні, і тут досить прохолодно… І ви могли б його витягти… і обдурити людей у морзі, які би не дуже й цікавилися обставинами його смерті. І можна було б сказати, що це він застрелив Патриція. А потім саме ви його й покарали. Зауважу, половина міста до того часу билася б із іншою половиною. І були б нові смерті. Хоча вам байдуже, — він зробив паузу. — Ви досі не сказали жодного слова.
— Ти не розумієш, — сказав Ребус.
— Що?
— Де Гибль знав правду. Він був божевільний, але за ним була правда.
— Яка правда, докторе Ребусе? — спитав Ваймз.
Але найманець зник, розчинившись у тіні.
— Тільки не це! — невдоволено простогнав Ваймз.
Від стін рукотворної печери відлунював шепіт:
— Капітане Ваймзе. Сказати, чому повинен навчитися кожен хороший найманець? — гучний вибух. Лампа розлетілася на дрібні уламки. — Уникати джерел освітлення.
Ваймз упав на підлогу і відкотився убік. Ще один постріл поцілив у землю за фут від нього, і він відчув сплеск холодної води.
Під ним теж була вода.
Анк наповнювався водою, і, відповідно до законів, набагато старших, ніж закон міста, вода стрімко розтікалася по тунелях.
— Моркво, — прошепотів Ваймз.
— Так? — його голос пролунав десь праворуч.
— Я нічого не бачу. Ця клята лампа мене засліпила. Очі не можуть звикнути до темряви.
— Рівень води піднімається.
— Ми… — почав Ваймз і зупинився, уявляючи, як десь у темряві Ребус цілиться у джерело звуку.