Терри Пратчетт – Озброєні (страница 78)
Анґва опинилася посеред кола.
Гавкіт припинився. Кілька великих собак відсунулися вбік. Великий Фідо крокував прямо на Анґву.
— Так-так-так, — почав він, — а тут у нас зовсім не собака. Може, шпигунка? Ворог є завжди. І скрізь. Вони схожі на собак, але всередині вони не собаки. Куди зібралася?
Анґва загарчала.
«Лихо! — подумав Гаспод. — Може, вона й знешкодить кількох. Але ж це
Він проповз під парою тулубів і став посеред кола. Великий Фідо втупився в нього своїми червоними очима.
— І Гаспод тут, — сказав пудель. — Я здогадувався.
— Не чіпай її, — сказав Гаспод.
— О? То ти готовий за неї поборотися, чи не так? — сказав Великий Фідо.
— У мене є Сила, — погрожував Гаспод. — І ти це знаєш. Я зроблю це. Я не побоюся застосувати Силу.
— На це нема часу! — буркнула Анґва.
— Ти цього не зробиш, — сказав Великий Фідо.
— Зроблю.
— Проти тебе обернеться лапа кожного собаки в місті…
— Я володію Силою. Розступіться.
— Якою Силою? — спитав Мужик. З його пащі крапала слина.
— Великий Фідо знає, про що я, — сказав Гаспод. — Він знає. Тепер ми з нею підемо звідси. Гаразд? Поволі, поволі…
Собаки дивилися на Великого Фідо.
— Взяти їх, — скомандував він.
Анґва показала зуби.
Собаки вагалися.
— Щелепа вовка в чотири рази сильніша, ніж у будь-якого собаки, — сказав Гаспод. — І це у
— Чого стоїте? — кричав Великий Фідо. — Ми зграя! Жодної пощади!
Кілька більших собак припали до землі… Анґва крутила головою, очікуючи, хто перший накинеться…
Один собака рив землю лапою…
Гаспод зробив глибокий вдих і поправив щелепу.
Собаки кинулися на них.
— СИДІТИ! — заверещав він людською мовою.
Команда прострибала туди-сюди по всьому провулку, і п’ятдесят відсотків тварин підкорилися. Але це були задні п’ятдесят відсотків. Собаки в центрі кола лише відчули, як їхні ноги спробували зігнутися…
— ПОГАНИЙ ПЕС!
…І собаки у провулку застогнали від непосильного відчуття расового сорому, яке змушувало їх щулитися, що не дуже добре підходило для атаки.
Гаспод поглянув на Анґву. Навколо них посипалися зіщулені собаки.
— Я ж казав, що в мене є Сила! — сказав він. — А
Собаки не схожі на котів, котрі весело терплять господаря лише до тих пір, доки він не винайде відкривачку для консервів, з якою можна впоратися лапою. Собак створили люди. Вони взяли вовків і наділили їх людськими рисами — непотрібним розумом, іменами, бажанням підкорятися та дратівливим комплексом неповноцінності. Усім собакам сняться вовчі сни, і кожен собака мріє покусати свого Творця. Кожен пес глибоко в своєму серці знає, що він Поганий Пес…
Але лютий дзявкіт Великого Фідо зруйнував чари.
— Взяти їх!
Анґва мчала бруківкою. На іншому кінці алеї стояв візок. А за візком стіна.
— Не туди! — заскиглив Гаспод.
Собаки зграєю неслися за ними. Анґва стрибнула на візок.
— Я не залізу! — крикнув захеканий Гаспод. — У мене лапа!..
Вона стрибнула вниз, вхопила його зубами за загривок і знову скочила на візок. Потім — на дах сараю, далі — на якийсь виступ у камені. Під її лапами посунулося кілька черепиць. Вони опинилися на даху будинку.
— Мені погано!
— Жамовкни!
Анґва пробігла по гребені даху, потім перестрибнула провулок, важко приземлившись у якусь древню солому.
— Ай!
— Жамовкни!
Але собаки не відставали. Провулки у Затінках були не такими вже й широкими.
Під ними розгорнувся ще один вузький провулок.
Гаспод ритмічно похитувався у щелепах перевертня.
— Вони досі позаду!
Відчувши, як Анґва знову напружила м’язи, Гаспод заплющив очі.
— Ні! Тільки не через Патоковидобувний тракт!
Сплеск прискорення — і мить спокою. Гаспод щосили заплющив очі…
…Анґва приземлилася. Її лапи зашаруділи по мокрому даху. Знову попадала черепиця, але Анґва вперто прямувала до гребеня даху.
— Зараз можеш мене відпустити, — сказав Гаспод. — Так, прекрасний момент. Дивися, он вони!
Переслідувачі видерлися на дах на протилежному боці тракту, але, оцінивши відстань, почали задкувати. Кігті шаруділи по черепиці.
Анґва обернулася, намагаючись вдихнути. З моменту першого стрибка вона намагалася не дихати, бо ще тоді добряче вдихнула аромат Гаспода.
Вони почули люте дзявкання Великого Фідо.
— Боягузи! Тут не більше двадцяти футів! Для вовка це — ніщо!
Собаки з сумнівом оцінювали відстань. Іноді собака мусить зупинитися і дати собі чесну відповідь на запитання: «До якого виду я належу?»
— Це легко! Я покажу! Дивіться!
Великий Фідо трохи відбіг назад, зупинився, повернувся, побіг… і стрибнув.
Траєкторію його польоту не можна було описати словом «крива». Маленький пудель прискорився до космічної швидкості, беручи швидкість не з м’язів, а з вогню, який палав всередині нього.
Його передні лапи торкнулися черепиці, на мить торкнулися її гладкої поверхні, однак не знайшли, за що зачепитися. Настала тиша. Він сповзав через край даху…