Терри Пратчетт – Озброєні (страница 2)

Він склав листа, вставив світлини з іконографа, запечатав конверт за допомогою краплі воску, притиснувши її до паперу великим пальцем, і поклав його в кишеню штанів. Ґномська пошта до Вівцескель була досить надійною. Все більше і більше ґномів приходили з Вівцескельних гір на роботу до міста, а оскільки ґноми звикли працювати сумлінно і заощаджувати, багато хто з них відправляв частину заробітку додому. Як результат, ґномська пошта дуже ретельно охоронялася. Ґноми дуже прив’язані до свого золота. Будь-який розбійник, який збирається вимагати золото у стилі «гроші або життя», повинен мати при собі розкладне крісло і перекуску, а також книгу для читання, щоб хоч із якоюсь користю для себе провести час, який буде витрачено на подальші суперечки.

Потім Морква умився, натягнув на себе шкіряну сорочку, штани та кольчугу, застібнув нагрудник і з шоломом під пахвою бадьоро вийшов, готовий зіткнутися із будь-якими витівками майбутнього.

Інша кімната, десь в іншому місці.

Це була незатишна кімната, штукатурка в ній обсипалася, стеля провисала, як ліжко якогось товстуна. А з меблями вона видавалася ще тіснішою.

Це були старовинні гарні меблі, але їм тут було не місце. Їм би стояти у високих дзвінких залах. Тут вони просто задихалися. Темні дубові стільці. Величні довгі буфети. Були навіть лицарські обладунки. Для півтора десятка людей, які сиділи за величезним столом, ледве вистачало повітря. Та навіть для самого столу ледь вистачало місця.

Десь у темряві цокав годинник.

Важкі оксамитові штори були стулені, хоча в небі ще залишилося багато денного світла. Повітря було сперте як від спеки, так і від свічок у чарівному ліхтарі.

Єдиним джерелом освітлення був екран, на якому в цей самий момент демонструвався правильний профіль капрала Моркви Рудокопсона.

Невелика, але дуже вибрана аудиторія дивилася в екран з ідеально безглуздими виразами обличчя людей, які майже впевнені, що в колоді господаря не вистачає декількох карт, але змирилися з цим, бо не хочуть видатися нечемними й піти, щойно завершився обід.

— Ну то й що? — сказав один із них. — Здається, я бачив його у місті. Що з того? Едварде, він просто вартовий.

— Звичайно. Саме вартовий. Скромне життєве становище. Все це відповідає класичній м-м-моделі, — Едвард де Гибль дав сигнал. Клацнувши, нова скляна пластина замінила стару. — Ось цей портрет писали вже не з н-н-натури. Король П-п-парагор. Взяли зі старовинної к-к-картини. Це — клац! — король Велтрик III. З іншого п-п-портрета. А ось — королева Альгуїнна IV… зверніть увагу на лінію підборіддя. Це — клац! — монета часів царювання Вебблтропа Несвідомого, знову зверніть увагу на лінію підборіддя і загальну форму щ-щ-щелепи, а ось — клац! — перевернута д-догори д-дриґом ваза з квітами. Дельфініями, здається. Тільки що вони тут забули?

— Перепрошую, пане Едварде, у мене залишалося декілька скляних пластин, та й бісики ще не втомилися, тож…

— Наступне зображення, будь ласка. І тоді зможеш піти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— До чергового к-к-ката.

— Слухаюсь, пане Едварде.

Клац!

— А ось тут дуже добре вийшло, молодець, Моргайле, — зображення бюста королеви Коанни.

— Дякую, пане Едварде.

— Якби ми бачили більше її обличчя, то могли б переконатися в подібності. Але цього все ж достатньо. Моргайле, можеш іти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— Шматочка вуха буде досить.

— Слухаюсь, пане Едварде.

Слуга шанобливо зачинив за собою двері, а потім спустився на кухню, сумно хитаючи головою. Вже багато років родина де Гиблів не могла собі дозволити послуги сімейного ката. Однак заради господаря він мав виконати наказ, хай навіть за допомогою простого кухонного ножа.

Гості чекали, коли господар почне говорити, але він, здається, цього робити не збирався. Хоча іноді взагалі важко було зрозуміти, чого Едвард хоче або не хоче. Коли він був збуджений, проблема була не стільки в заїканні, скільки в недоречних паузах — здавалося, ніби його мозок на певний час відключав мовленнєвий апарат.

Зрештою, один із глядачів сказав:

— Ну добре. То до чого все це?

— Помітили схожість? Чи це не о-о-очевидно?

— Та не вига…

Едвард де Гибль потягнув до себе шкіряну сумку і почав розв’язувати ремінці.

— Х-х-хлопчика усиновили ґноми Дискосвіту. Вони знайшли його ще малим у вівцескельних лісах серед палаючих карет, трупів і такого іншого. Все схоже на напад розбійників. Серед уламків ґноми знайшли меч. Зараз він у нашого героя. Дуже старий, меч. І досі дуже гострий.

— То й що? У світі повно старих мечів. І точильних каменів.

— Цей був дуже добре прихований глибоко в одній із к-к-карет, на яку напали. Дивно. Доцільніше було б тримати його напоготові, правда ж? Щоб скористатися у разі чого? Це ж к-к-край розбійників! А потім хлопчик підростає, і, і… Доля… вирішує, що він і його меч одночасно опиняються в Анк-Морпорку, де він зараз і працює у Нічній сторожі. Я просто не міг у це повірити!

— Це ще не доводить…

Едвард на мить підняв руку, а потім витягнув із сумки згорток.

— Я п-п-провів ретельне розслідування і знайшов місце, де стався напад. Найретельніше вивчивши землю навколо, я знайшов старі каретні гвіздки, кілька мідних монет. А серед вугілля — ось це.

Всі витягнули шиї, щоб розгледіти вміст згортка.

— Схоже на перстень.

— Звичайно, п-п-поверхня з часом знебарвилася, але тоді його б уже хтось знайшов. Напевно, був схований десь у кареті. Я його частково очистив. Можемо навіть прочитати гравіювання. А ось ілюстрований к-ккаталог королівських прикрас Анка, укладений 907 року від з-з-заснування Анк-Морпорка, у період правління короля Тирріла. Прошу звернути увагу на маленьку обручку в нижньому лівому куті сторінки. Художник з-ззавбачливо відтворив напис.

Знадобилося кілька хвилин для того, щоб усі присутні його роздивилися. Це були природно підозрілі люди. Всі вони були нащадками людей, для яких підозрілість і параноя були першочерговими для виживання.

Тому що всі вони були аристократами. Кожен з них знав ім’я свого великого прапрапрапрадіда і яка неприємна хвороба звела його в могилу.

Вони щойно з’їли не дуже смачний обід, який, однак, передбачав давні й доволі пристойні вина. Взагалі присутні зібралися тому, що всі вони знали Едвардового батька, а де Гиблі — прекрасна сім’я з чудовим родоводом, дарма що зараз вони перебувають у дуже скрутних обставинах.

— Отже, ви самі бачите, — гордо мовив Едвард, — докази є незаперечними. У нас є король!

Глядачі намагалися не дивитися одне одному в очі.

— Я гадав, ви з-з-зрадієте, — засмутився Едвард.

Нарешті лорд Іржавський озвучив негласний консенсус. У його ідеально блакитних очах не було місця для жалості, бо вона ж не є першочерговою для виживання. Хоча іноді можна було ризикнути і проявити трохи милосердя.

— Едварде, — почав він. — Останній король Анк-Морпорка помер багато століть тому.

— С-с-страчений зрадниками!

— Навіть якби хтось знайшов його нащадка, чи не очевидно, що королівська кров у ньому вже дещо розбавлена?

— Королівську кров неможливо розбавити!

«Ех, — подумав лорд Іржавський. — То він із цих. Молодий Едвард думає, що дотик короля може вилікувати від золотухи, неначе королівська влада є якимось еквівалентом сірчаної мазі. Молодий Едвард вважає, що немає такого моря крові, через яке не можна було би пробратися, щоб посадити законного короля на трон, а для захисту корони всі засоби згодяться. Романтик».

Лорд Іржавський романтиком не був. Іржавські добре адаптувалися до постмонархічного життя в Анк-Морпорку, купуючи, продаючи та орендуючи, налагоджуючи контакти і роблячи те, що завжди робили аристократи, тобто пристосовуючись і виживаючи.

— Добре, можливо, ви праві, — погодився він тим ніжним голосом, яким умовляють самогубця відійти від краю прірви, — але ми повинні спитати себе, чи потребує Анк-Морпорк короля саме зараз, у цей момент часу?

Едвард подивився на нього, як на божевільного.

— Потребує? Потребує? І це в часи, коли наше прекрасне місто топче жорстокий т-т-тиран?

— А-а-а. Це ви про Ветінарі.

— Хіба ви не бачите, що він зробив з нашим містом?

— Дуже неприємний, зарозумілий чоловічок, — втрутилася леді Селашіль. — Та я б не сказала, що він прямо таки тероризує. Не можна так сказати.

— Та ми повинні йому дякувати, — додав віконт Скатер, — місто функціонує. Ну хоч більш-менш. Простий люд нарешті почав працювати.

— На вулицях безпечніше, ніж тоді, в часи лорда Пасткуса Божевільного, — сказала леді Селашіль.

— Безпечніше? Ветінарі започаткував Гільдію злодіїв! — закричав Едвард.

— Так, так, звичайно, не все ідеально… Звичайно. З іншого боку, скромне щорічне пожертвування, що гарантує безпеку пересування…

— Він завжди говорив, що якщо у місті є злочинність, то треба зробити її хоча б добре організованою, — розхвалював його лорд Іржавський.

— Мені здається, — сказав віконт Скатер, — що всі ці парубійки з гільдій терплять його тому, що інший може виявитися ще гіршим, згодні? У нас уже були правителі… специфічні. Хто пам’ятає лорда Вітрера Душогубного?

— А Лорда Гармонія Неврівноваженого? — підхопив лорд Монсмітьє.