Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 73)

КрейдЯн

Піскочисна, 12

Роблю Все

І люди купували їх — і рекламували собою Крейдянову майстерню. Нудль і помислити не міг, що світ може бути так влаштований: вівці самі себе стрижуть. Хай що поставило з ніг на голову закони комерції, він мав намір нажитися на цьому якнайбільше.

Він уже продав цю ідейку чоботарю Встромачу з Нової Швацької[31], і той уже продав під сотню сорочок, а такого виторгу у Встромача ще не траплялося. Люди купували одяг тільки через написи на ньому!

Нудль стриг капусту. По кілька тисяч доларів на день! А перед сценою порозставляли десяток коробок з дротами, щоби упіймати голос Паді. Коли все йтиме такими темпами, за кілька мільярдів років він буде багатієм, яких ще не знав цей світ!

Була щоправда одненька ложка дьогтику в цій діжці меду.

Фестиваль мав розпочатися опівдні. Нудль планував спершу випустити на сцену найгірші й найневідоміші гурти — тобто всі, що зголосилися, а тоді вже випустити «Гурт, що качає». Тож, певно, не варто хвилюватися, що головні артисти програми ще не прибули.

Та все-таки: вони досі не прибули. Нудль трохи переймався.

Крихітна темна постать бігала вздовж берега Анка так швидко, що лишала по собі в повітрі сіру розпливчасту лінію.

Постать припадала долу, розпачливо снувала туди й назад і принюхувалася.

Люди не помічали її. А от щурів помічали. Чорних, бурих, сірих — і всі вони виходили зі своїх сховів на корабельнях, скупчувалися вздовж річки, вилазили на спини одне одному, перестрибували одне через одне, ніби намагалися якнайшвидше втекти з міста якнайдалі.

Стіг заворушився і породив Толоза.

Той викотився на землю й застогнав. Падав дрібний дощ. Гном насилу підвівся, роззирнувся довкола й ненадовго відійшов за кущі.

Потім повернувся до стога, якийсь час його уважно оглядав, доки не помітив непритаманний сіну виступ і кілька разів копнув його сталевим носаком черевика.

— Ай!

— Чиста до! — сказав Толоз. — Доброго ранку, Бескиде. Здоров був, світе! Здається, я не можу так пісно жити. Ця нескінченна капуста, дешеве пиво, щури ці весь час за ноги хапають...

Бескид виповз зі стогу.

— Здається, хлориду аміаку вчора трохи перебрав. У мене тім’я на місці?

— Ага.

— Шкода.

Вони витягли Асфальта за ноги й привели до тями копняками.

— Ти ж у нас головний по гастролях, — сказав Толоз. — Ти мусиш стежити, аби з нами ніяка халепа не сталася.

— А я хіба не стежу? — пробурмотів Асфальт. — Я ж вам копняків не давав, пане Толоз. А де це Паді?

Усі троє обійшли стіг, обмацавши всі виступи. Ті виявилися клубками вогкого сіна.

Паді знайшовся на невеличкому пагорбку неподалік. Довкола росло кілька падубів — приземкуватих, покручених вітрами. Паді сидів під одним із них із гітарою на колінах, кучері дощовими патьоками прибило до чола.

Він спав — і був геть мокрий.

На колінах гітара озивалася в такт дощовому крапанню.

— Дивний він у вас, — сказав Асфальт.

— Ні, — відповів Толоз. — Його несе невідомим мотивом у темні незвідані далі.

— Кажу ж, дивний він.

Дощ потроху вщухав. Бескид подивився в небо.

— Сонце вже високо, — сказав він.

— Ох, тільки не це! Як довго ви спали? — спитав Асфальт.

— Стільки ж, скільки я не спав, — сказав Бескид.

— Уже майже полудень. Де я лишив коней? Хтось бачив підводу? Хтось, розбудіть його! — командував Асфальт.

За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.

— А знаєте що? Ми вчора так швидко поїхали, що я навіть не встиг дізнатися, чи вона приходила.

— А як її звати? — спитав Толоз.

— Не уявляю.

— О, це справжнє кохання, точно тобі кажу, — сказав Толоз.

— А ти взагалі до романтики не схильний чи шо? — спитав Бескид.

— Коли поглядами зустрічаєшся в натовпі на мить, і таке інше? — спитав Толоз. — Щось не дуже.

Паді нахилився вперед і штовхнув їх.

— Замовкніть, — сказав він. З голосу було зрозуміло, що він не жартує.

— Та ми не всерйоз, — сказав Толоз.

— Просто не треба.

Асфальт зосередився на дорозі, відчувши загальну нетовариськість атмосфери.

— Ви, певно, дочекатися не можете виступу на фестивалі, еге ж? — зважився він спитати за якийсь час.

Усі промовчали.

— Мабуть, людей буде тьма, — додав він.

Було тихо — сам тільки стукіт копит і торохкотіння підводи. Вони їхали між пагорбів, і дорога тяглася над урвищем. Унизу навіть річки не було — хіба тільки коли сильно дощило. Похмура місцевість. Асфальт відчував, що усі засмучуються дедалі більше.

— Мабуть, добре розважитеся там, хлопці, — додав він, добряче вичекавши.

— Асфальте, — озвався Толоз.

— Так, пане Толозе?

— Просто стеж за дорогою, гаразд?

Архіректор на ходу натирав свою патерицю до блиску. Патериця була винятково гарна — двометрова й по-магічному могутня. Магію він застосовував не так і часто: досвід показав, що створіння, які так чи інакше не зникають від одного-двох ударів двометровою ломакою, радше за все й до чарів нечутливі.

— Вам не здається, що слід старших чарівників покликати, пане? — спитав Зрозум, заледве встигаючи йти в ногу з архіректором.

— Боюся, в їхньому нинішньому зміненому стані розуму вони на будь-які події зможуть вплинути тільки... — Ридикуль пошукав підходяще для ситуації слово й зупинився на — ...тільки негативно. Я наполіг, щоби вони не полишали помешкань.

— Може, тоді хоча би Дронґо й тих, інших? — з надією в голосі спитав Зрозум.

— А буде з них користь у випадку тауматургічного міжвимірного розриву небувалого масштабу? — спитав Ридикуль. — Пригадую, як воно з паном Гонґом було. От він подвійну порцію тріски з грушевим пюре вкладає на тарілку — і от уже...

— Бабах? — підказав Зрозум.

— «Бабах»? Я би радше сказав, що «ААААААААААгрр-ррр-дрррр-трісь» — і злива зі смаженини. Несамовитий Адріан якось зарадить, коли з неба паде картопляний дощ?

— Ох. Мабуть, ні, пане архіректоре.

— Власне. Люди тільки те й роблять, що бігають і волають, мов скажені. Ще ніколи з них користі не було. А от пристойний набір заклять і добре заряджена патериця в дев’яти випадках з десяти дають непоганий результат.