Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 55)
— Назад не прийму, ціна справедлива, інструмент цілком справний був.
— Ми просто хотіли дізнатися, звідки він у вас.
— Нізвідки. Завжди тут був. Ану не дмухай мені тут!
Толоз ледь не впустив на підлогу флейту, що він її на нервах автоматично підніс до рота.
— Бо в дохлих щурах потонем, — додала старенька, знов розвернулася до Бескида і повторила, — вона завжди тут була.
— На ній одиниця крейдою написана, — сказав Толоз.
— Вона завжди тут була. Відколи в мене ця крамничка.
— А хто її приніс?
— Мені звідки знати? Ніби я імена в усіх питаю. Люди цього не люблять. Просто номер пишу.
Толоз глянув на флейту. На пожовклому ярличку, причепленому до неї, було нашкрябано номер: 431.
Він втупився поглядом у полиці за тим, що можна було назвати прилавком. Там була рожева мушля. На ній теж був номерок. Він облизав губи й простягнув руку до мушлі...
— Коли це в рота потягнеш, то ліпше б тобі при собі мати незайманку для жертвопринесення, великий казан плодів хлібного дерева й черепашого м’яса, — сказала стара.
Біля мушлі була труба. На диво начищена.
— А це можна? — спитав він. — Настане кінець світу, і небо впаде на землю, коли я в неї дмухну, так?
— Як ти це слушно завважив, — сказала стара.
Толоз опустив руку, а тоді його увагу привернуло ще дещо.
— Божечки, — промовив він, — воно ще тут? Я геть забув...
— А шо там? — Бескид простежив, куди показував Толоз. — Оце?
— У нас же є гроші, чом би й ні.
— Ага, це згодиться. Але ж ти чув, що Паді казав. Ми ніколи не знайдемо...
— Це велике місто. Не знайдемо в Анк-Морпорку, то знайдемо деінде.
Толоз узяв половинку барабанної палички й уважно придивився до гонга, напівпохованого під горою пюпітрів.
— Я би не радила, — сказала стара. — Звісно, коли тільки у вас нема мети викликати з-під землі сімсот сімдесят сім воїнів-скелетів.
Толоз вказав пальцем:
— Ми оце візьмемо.
— Два долари.
— Слухайте, а чого це ми маємо платити? Це ж навіть не ваше...
— Заплати, — сказав Бескид і зітхнув. — Не торгуйся.
Толоз незграбно передав гроші, схопив торбинку, яку йому дала стара, й кинувся геть із крамниці.
— Дивовижний у вас асортимент, — сказав Бескид, невідривно дивлячись на гонг.
Стара знизала плечима.
— Мій товариш трохи роздратований, бо він думав, шо ваша крамниця з тих, зачарованих, типу, як у казках. Ну, знаєте, сьогодні є, завтра нема. Шукав не на тому боці вулиці, уявіть.
— Якась дурість, як на мене, — сказала стара таким тоном, що унеможливлював будь-яке непрохане панібратство.
Бескид знов глянув на гонг, знизав плечима й пішов за Толозом.
Продавчиня дочекалася, доки їхні кроки затихнуть в тумані.
Тоді відчинила двері й визирнула на вулицю. Задоволена побаченою там пусткою, вона повернулася за прилавок і взялася за схований під ним важіль. На мить її очі спалахнули зеленню.
— Краще б голову власну забула, — сказала вона й смикнула за важіль. Заскреготали невидимі коліщата.
Крамниця зникла. А тоді за мить виникла на іншому боці вулиці.
Паді лежав і дивився в стелю.
Яка на смак їжа? Він не міг пригадати. Певно, він щось їв останні кілька днів, бо як інакше, але смаку пригадати не міг. Він майже нічого не міг пригадати, крім виступів. Коли інші говорили, то голоси їхні ніби пробивалися крізь товстий шар серпанку.
Асфальт кудись подівся.
Паді підвівся з ліжка й почимчикував до вікна.
У сірому, мов дешеві спецефекти, передсвітанковому світлі видніли Затінки Анк-Морпорка. Крізь відчинене вікно в кімнату дув легкий вітерець.
Коли він озирнувся, посеред кімнати стояла молода жінка.
Вона піднесла пальця до губ.
— Не кричи й малого троля не клич, — сказала вона. — Він вечеряє внизу. Крім того, він все одно мене не побачить.
— Ти моя муза?
Сюзен насупилася.
— Гадаю, що розумію, про кого ти, бачила картинки, їх типу восьмеро, і за головну в них ця, Калейдоскопа. Вони мали б людей захищати. Ефеби вірять, що вони надихають митців і музикантів, але звісно ж вони не ієну... — вона затнулася, щоби виправитися, — принаймні я ніколи з ними не бачилась. Мене звати Сюзен. Я тут, щоби...
Вона розгубилася.
— Калейдоскопа? — перепитав Паді. — Я певен, що її не так звати.
— Менше з тим.
— Як ти сюди зайшла?
— Я... Слухай, присядь. Отак. Коротше... знаєш, як буває, як-от коли певні штуки, типу, як музи, про яких ти казав, так от, певні поняття іноді уособлені кимось?
На розгубленому обличчі Паді якусь мить протримався вираз розуміння.
— Як Батько Вепр уособлює святкування середини зими? — спитав він.
— Ну, так. От я типу з таких, — сказала Сюзен. — Насправді, не так уже й важить, який у мене фах.
— Тобто ти не людина?
— О, я людина. Просто я... виконую обов’язки. Гадаю, коли вважати мене музою, це суті не поміняє. Я тут, щоби тебе попередити.
— Муза музики, шо качає?
— Не зовсім, але слухай сюди... Агов, з тобою все гаразд?
— Не знаю.
— Ти якийсь дуже блідий. Слухай. Ця музика небезпечна...
Паді знизав плечима:
— Ти про Гільдію музикантів? Пан Нудль казав, цим можна не перейматися. Ми їдемо з міста на...