Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 52)
— Певен, це спрацювало як належить, — сказав Патрицій.
Він запалив свічку й уважно прочитав написи на афіші. У присутності Старого Тхора Рона полум’я свічок набувало синюватого відтінку.
— «Відкритий фестиваль музики, що качає», — промовив він.
— Це, шо платити не треба, шоби послухати, — пояснив Старий Тхір Рон. — От хулєра хулєрська.
Лорд Ветінарі читав далі.
— У Сховному парку. Наступної середи. Так-так-так. Відкритий громадський простір, звісно ж. Цікаво, чи багато люду прийде.
— Багацько, вашсть. Сотні не змогли в «Каверну» зайти.
— І той гурт отак виглядає? — спитав лорд Ветінарі. — Отак похмуро?
— Як я бачив, то хіба потом стікають, — сказав Старий Тхір Рон.
— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав патрицій. — Це якийсь таємний код, як ви гадаєте?
— Не можу знати, вашсть, — сказав Старий Тхір Рон. — Голова не варить, коли мучить спрага.
— «Таке видовишче годі пропустити! Раз ув житті!», — сумно прочитав вголос лорд Ветінарі. Він підвів погляд на Рона. — О, даруйте. Певен, можу вам організувати щось, що вас освіжить...
Старий Тхір Рон кашлянув. Пропозиція прозвучала цілком щиро, та чомусь йому враз перехотілося пити.
— Отже, не затримуватиму вас. Щиро вам дякую,— сказав лорд Ветінарі.
— Цеє...
— Так?
— Цеє... нічого...
— Оті добре.
Коли хулєркання Рона стихло на сходах, патрицій задумано постукав пером по паперах і якийсь час дивився у стіну.
Перо перекотилося на слово «Відкритий».
Зрештою він дзенькнув маленьким дзвоником. Крізь двері просунулася голова молодого службовця.
— О, Тулумбасе, — сказав йому лорд Ветінарі, — підіть нагадайте очільнику Гільдії музикантів, що він хотів мені щось сказати.
— Е-е... Пан Шпень уже в приймальні, ваша світлість, — сказав службовець.
— А він випадково афіші не має при собі?
— Має, ваша світлість.
— А він страшенно розлючений?
— Справді, саме так і є, ваша світлість. Щось там про фестиваль. Наполягає, щоби ви заборонили.
— Божечки.
— А ще вимагає негайної аудієнції.
— Он як. Тоді хай зажде ще хвилинок зо двадцять, а тоді запрошуйте.
— Так, ваша світлість. Він весь час питає, що ви плануєте із цим усім робити.
— Добре. Я в нього спитаю про те саме.
Патрицій відхилився на спинку крісла.
Таке родинне гасло у Ветінарі. Не треба лагодити те, що не ламалося, треба розслабитися й подивитися, що з цього вийде.
Він розгорнув теку з нотами й почав прослуховувати прелюдію до ноктюрна Салямі з варіаціями на тему Бабла.
За якийсь час він перевів погляд на кімнату й грізно промовив:
— Іди собі.
Сморід покрався геть.
— ПИСК!
— Не кажи дурниць! Я тільки відлякала їх. Нікого ж не скалічила. Який сенс у силі, коли її не можна застосовувати?
Смерть Щурів сховав ніс у лапках. Зі щурами все було значно простіше[25].
В.Д.В. Нудль часто обходився без сну. Переважно він був змушений зустрічатися з Крейдяном ночами. Крейдян був кремезним тролем, але від денного світла висушувався й тріскався.
Інші тролі зневажали його через осадове походження і, відповідно, приналежність до найнижчого трольського класу. Йому було все одно. Він був тролем на рідкість доброї вдачі.
Працював він переважно на тих людей, які замовляли щось незвичне «на вчора», без зайвих зобов’язань і за плату живими грішми.
Це замовлення було дуже незвичним.
— Просто ящики?
— З кришками, — уточнив Нудль. — Як оця, що я зробив. А всередині дріт напнути.
Інші спитали би «Нащо?» чи «Чому?», та Крейдян не тим заробляв на життя. Він узяв ящик і покрутив у руках.
— Скільки? — спитав він.
— Почнемо з десятка, — сказав Нудль. — Але, гадаю, потім знадобиться більше. Значно, значно більше.
— А десяток — це скільки? — спитав троль.
Нудль підняв руки й розчепірив пальці.
— Зроблю за два долара, — сказав Крейдян.
— Хочеш, щоби я останнє від душі відірвав?
— Два долара.
— Ці по долару кожна, а наступна партія — по півтора.
— Два долара.
— Гаразд, гаразд, по два долари штука. Це десять доларів за все, так?
— Так.
— Знай, від душі останнє відриваю.
Крейдян відкинув ящик убік. Той підскочив, і кришка з нього злетіла.
Трохи згодом у пошуках поживи до майстерні прикульгав сіро-бурий бродячий пес, всівся перед ящиком і якийсь час дивився в нього.
Тоді враз почувся дурнем і покульгав геть.
Ридикуль щосили постукав у двері Високоенергетичної чароспоруди, коли годинники на міських вежах видзвонювали другу по півночі. На нього спирався Зрозум Впертонз, який заснув на ходу.
Ридикуль думав повільно, але упевнено. Рано чи пізно він доходив висновків.