Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 14)

Драбина. Щипці. Зуби. Гроші. Подушки...

— Ви ж не чекаєте, що я повірю, ніби ви — та сама Зубна Фея? — підозріливо запитала Сюзен. Вона торкнулася драбини. Та була цілком твердою.

— Не «та сама». Просто зубна фея. Дивно, що ви про таке не знаєте, — сказала дівчина й зникла за поворотом, коли Сюзен саме зважилася перепитати:

— Чому я маю?..

— Бо вона все бачить, — озвався голос за спиною Сюзен. — Усі впізнають собі подібних.

Вона розвернулася. На підвіконні невеличкого прочиненого вікна сидів крук.

— Краще тобі всередину зайти. Цим провулком і не такі блукають.

— Я вже помітила.

На стіні біля дверей була мідна табличка. Вона повідомляла:

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

Оце вперше Сюзен чула, щоби метал говорив.

— Простенький трюк, — зневажливо зазначив крук. — Відчуває, що ти на неї дивишся. Просто...

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

— Та заткайся вже... А ти просто заходь.

— Двері замкнені.

Крук повернув голову й уважно оглянув її одним намистинним оком, а тоді сказав:

— І тебе це зупиняє? Гаразд, піду знайду ключ.

За мить він висунувся з вікна й скинув на бруківку металевий ключ.

— А сам чарівник не вдома?

— Вдома, спить. Без задніх ніг хропе.

— Я гадала, вони ночами не сплять!

— Цей не з таких. Філіжаночка какао о дев’ятій, а о п’ять по дев’ятій в люлю.

— Але я не можу отак просто зайти до нього додому!

— Чом би й ні? Ти ж до мене прийшла. Крім того, це я тут головний. А той просто чудернацького капелюха носить і водить руками.

Сюзен повернула ключ у замку.

Всередині було тепло.

Усе, притаманне чарівникам, було на місці — горно, стіл із різноманітними лабораторними склянками й пучками зілля, шафа із так-сяк запханими на полиці книжками, опудало крокодила звисало зі стелі, величезні свічки, що нагадували опливлі згаслі вулкани з воску, і череп із круком.

— Вони все це за каталогом замовляють, — пояснив крук. — Повір. Просто привозять їм величезний ящик. Гадаєш, вони самі чекають, доки ті свічки так повигорають? Це три дні трудився над ними вправний воскоплав.

— Ти все це вигадуєш, — сказала Сюзен. — Крім того, не можна просто так взяти й купити череп.

— Певен, ти краще знаєш, у тебе ж освіта, — відповів крук.

— Що ти мені намагався вчора сказати?

— Сказати тобі? — перепитав крук, винувато схиливши дзьоба.

— Ці всі твої «та-да-да-ДА».

Крук почухав потилицю.

— Він сказав, що я не можу тобі розповідати. Я мав просто попередити тебе про коня. Мене понесло. Він прийшов, так?

— Так!

— Сядь на нього.

— Я сіла. Він не може бути справжнім! Справжні коні знають, де земля.

— Панночко, немає на світі коня, справжнішого за цього.

— Я знаю, як його звати! Я вже на ньому каталася!

Крук зітхнув — чи принаймні видав такий присвист, який міг би бути зітханням, якби в нього був не дзьоб.

— Сядь на коня і їдь. Він вирішив, що це мусиш бути ти.

— Куди їхати?

— Це не мені знати, а тобі треба дізнатися.

— Уявімо, що мені стане дурості так вчинити... Може, ти би хоч натякнув, що має статися?

— Ну... Книжки ти, я так розумію, читала. Може, ти колись читала й такі, в яких діти потрапляють до чарівного королівства, і там із ними стаються всілякі пригоди із ґоблінами й таким іншим?

— Звісно, читала, — невдоволено сказала Сюзен.

— Гадаю, що варто тобі в якийсь такий бік скерувати думки.

Сюзен взяла зі столу жмут зілля й покрутила його в руках.

— Я надворі бачила жіночку, яка казала, що вона буцім та сама Зубна Фея.

— Та куди. Це не могла бути «та сама» Зубна Фея. Їх тут принаймні три.

— Але ж їх не існує. Тобто... Я не знала, я гадала, що це просто... казка. Як Піщаний чоловік чи Батько Вепр[9].

— Он як, — сказав крук. — То ми вже не такі упевнені? Уже не такий у нас ревно-декларативний тон, так? Уже трохи менше цих твоїх «не існує» і трохи більше «я не знала», еге ж?

— Усім відомо... Тобто, нелогічно, що десь існує літній чоловік із бородою, який усім дарує сосиски й тельбухи на Вепроніч, хіба ні?

— Про логічність нічого не скажу. Я логіки не вчився, — сказав крук. — Усе життя на черепі сидіти — теж не дуже логічно, але я так живу.

— І не може існувати якийсь там Піщаний чоловік, який ходить і розкидає пісок, що потрапляє дітям в очі, — вела далі Сюзен, але вже менш упевнено. — Не може... влізти стільки піску в один мішок.

— Може, може.

— Мені краще піти, — сказала Сюзен. — Панна Дупс завжди перевіряє спальні опівночі.

— Скільки у вас там спалень?

— Близько тридцяти, здається.

— Ти віриш, що вона їх усі одразу перевіряє опівночі, а в Батька Вепра — ні?

— Мені так чи інак треба йти. Ем. Дякую.

— Замкни двері й закинь ключ у вікно, — сказав крук.

Коли Сюзен пішла, в кімнаті запала тиша — хіба за винятком потріскування жаринок у печі. А тоді череп сказав:

— Ох і молодь пішла, скажи.