Тарас Шевченко – Садок вишневий коло хати (страница 25)

Мені не весело було Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого, Блукав собі, молився Богу Та люте панство проклинав. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені, Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люде; Отже, таки й на чужині. Хотілося б... та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого, Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли, Та й більш нічого. Так-то, люде, Хотілося б... Та що й гадать... Нащо вже й Бога турбовать, Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

«І виріс я на чужині,..»

І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна... Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину, Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село... У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину... Добре, мамо, Що ти зараннє спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі: Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур’яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люде подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли