Тарас Шевченко – Садок вишневий коло хати (страница 22)

С.-Петербург]

«Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила. — Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?» «Так, мамо, так». І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І Господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. «Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов’ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати». І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте... Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: «Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили. Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть». Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило... Вставало сонце з-за могили, Раділи люде, встаючи. А мати й спати не лягала,