Тарас Шевченко – Садок вишневий коло хати (страница 13)

Подивися, усміхнися! Не хочеш? не хочеш!» Плаче, пада коло неї, Розкрива, цілує Мертві очі. «Подивися!.. Не чує, не чує!» Лежить собі на пісочку, Білі рученята Розкидала; а за нею Стара люта мати: Очі вивело із лоба Од страшної муки; Втеребила в пісок жовтий Старі сині руки. Довго плакав рибалонька: «Нема в мене роду, Нема долі на сім світі, — Ходім жити в воду!» Підняв її, поціловав... Хвиля застогнала, Розкрилася, закрилася — І сліду не стало... З того часу ставок чистий Заріс осокою; Не купаються дівчата, Обходять горою; Як угледять, то хрестяться І зовуть заклятим... Сумно-сумно кругом його... А вночі, дівчата, Випливає з води мати, Сяде по тім боці; Страшна, синя, розхристана І в мокрій сорочці, Мовчки дивиться на сей бік, Рве на собі коси... А тим часом синя хвиля Ганнусю виносить. Голісінька, стрепенеться, Сяде на пісочку... І рибалка випливає, Несе на сорочку Баговиння зеленого; Поцілує в очі, — Та і в воду: соромиться На гнучкий дівочий, На стан голий подивиться... І ніхто не знає Того дива, що твориться Серед ночі в гаї. Тілько вітер з осокою Шепче: «Хто се, хто се Сидить сумно над водою, Чеше довгі коси?»

С.-Петербург,

декабря 8, 1841 року

Розрита могила

Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?