Тарас Шевченко – Кобзар (страница 55)

Може, тяжко клене долю, Клене, умирає Або в пана у кайданах У склепу конає. Може, згадує Ярему, Згадує Вільшану, Кличе чого: «Серце моє, Обніми Оксану! Обнімемось, мій соколе! Навіки зомлієм. Нехай ляхи знущаються, Не почуєм!..» Віє, Віє вітер з-за Лиману, Гне тополю в полі, І дівчина похилиться, Куди гне недоля. Посумує, пожуриться, Забуде… і, може… У жупані, сама пані; А лях… боже, боже! Карай пеклом мою душу, Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розірветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано! Де ти ділася-поділась?» І хлинули сльози; Дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися! А Залізняк гайдамакам Каже опинитись: «У ліс, хлопці! вже світає, І коні пристали: Попасемо», – і тихенько У лісі сховались.

ГУПАЛІВЩИНА

Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запертися, У будинках мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу — Тілько старших, а так шляхта Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки, Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти, Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата