Тарас Шевченко – Кобзар (страница 5)

Коли милого втопило — Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче – то й я плачу, Коли ні – співаю; Коли ж згинув чорнобривий, — То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати — Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде. Я ввечері посумую, А вранці поплачу. Зійде сонце – утру сльози, Ніхто й не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море…

[1838, С.-Петербург]

ДУМКА

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться, Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом; Утопився б, – тяжко жити, І нема де дітись. В того доля ходить полем — Колоски збирає; А моя десь, ледащиця, За морем блукає. Добре тому багатому: Його люди знають; А зо мною зустрінуться — Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує; Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує. «Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався, Чи не люблю тебе щиро,