Тарас Шевченко – Кобзар (страница 45)

Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили – нема, Нема ні слова. «Мало муки! Давайте приску! де смола? Кропи його! отак! холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару… «У тім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! «Оксано, дочко!» – та й умер. Ляхи задумалися стоя, Хоч і запеклі. «Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить, Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте! Хто в бога вірує!» – кричить Надворі голос, що є сили. Ляхи зомліли. «Хто такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла. Сам позаду, Бере зомлілую… Де ж ти, Яремо, де ти? подивися! А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять, І титар спить… Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло… Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в хаті стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн. Базари, де військо, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронім коні, Блисне булавою – море закипить… Закипить, і розлилося Степами, ярами; Лихо мліє перед ними… А за козаками… Та що й казать? Минулося; А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули. Та й що з того, що згадаєш? Згадаєш – заплачеш. Ну, хоч глянем на Чигирин, Колись-то козачий. Із-за лісу, з-за туману,