Тарас Шевченко – Кобзар (страница 31)

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

ІВАН ПІДКОВА

Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає. Було колись – в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине. Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. «А нуте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає — Ходім погуляти!» Висипали запорожці — Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» – заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди — Де-де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку – човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове-молодці, А у Царград, до султана,