Тарас Шевченко – Кобзар (страница 25)

Старий та химерний! Заспіває, засміється, А на сльози зверне. Вітер віє-повіває, По полю гуляє. На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає. Кругом його степ, як море Широке, синіє; За могилою могила, А там – тілько мріє. Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває; То приляже та послуха, Як кобзар співає, Як серце сміється, сліпі очі плачуть… Послуха, повіє… Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люде не чули, бо то боже слово, То серце по волі з богом розмовля, То серце щебече господнюю славу, А думка край світа на хмарі ґуля. Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору: «Чого ти німа?» І знову на небо, бо на землі горе, Бо на їй, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує: Що море говорить, де сонце ночує. Його на сім світі ніхто не прийма. Один він між ними, як сонце високе. Його знають люде, бо носить земля; А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. «Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»: Добре єси, мій кобзарю, Добре, батьку, робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш! Ходи собі, мій голубе, Поки не заснуло Твоє серце, та виспівуй, Щоб люде не чули. А щоб тебе не цурались, Потурай їм, брате! Скачи, враже, як пан каже: На те він багатий. Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває весільної, А на журбу зверне.

[1839, С.-Петербург]

ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий —