Сидить собі кінець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонім жупані,
І золото, і слава є,
Та нема Оксани;
Ні з ким долю поділити,
Ні з ким заспівати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.
А того, того й не знає,
Що його Оксана
По тім боці за Тікичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
Її батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати ваші! А Оксана
В вікно поглядає
На Лисянку засвічену.
«Де то мій Ярема?» – Сама думає.
Не знає, Що він коло неї,
У Лисянці, не в свитині —
В червонім жупані,
Сидить один та думає:
«Де моя Оксана?
Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?»
Тяжко йому.
А із яру
В киреї козачій
Хтось крадеться.
«Хто ти такий?»
Галайда питає.
«Я посланець пана Ґонти.
Нехай погуляє,
Я підожду». «Ні, не діждеш,
Жидівська собако!»
«Ховай боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!
Ось копійка… подивися…
Хіба ти не знаєш?»
«Знаю, знаю, – і свячений
З халяви виймає.
Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?»
Та й замахнувсь. «Ховай боже!..
В будинку… з панами…
Вся в золоті…»
«Виручай же!
Виручай, проклятий!»
«Добре, добре…
Які ж бо ви, Яремо, завзяті!
Іду зараз і виручу:
Гроші мур ламають.
Скажу ляхам – замість Паца…»
«Добре, добре! знаю. Іди швидче!»
«Зараз, зараз! Ґонту забавляйте,
З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте…
Куди везти?» «У Лебедин!
У Лебедин, – чуєш?»
«Чую, чую». І Галайда
