Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 60)
Ось що наостанок порадив мені Геймітч. Навіщо він мені про це нагадував? Я завжди знала, хто ворог. Хто на арені морить нас голодом, катує і вбиває. Хто скоро вб’є всіх, кого я люблю.
Коли це до мене дійшло, я опустила лук. Так, я знаю, хто справжній ворог. І це не Енобарія.
У мене мовби розплющились очі, я ще раз подивилась на ніж у долоні Біпера. Тремтячими руками зняла з рукоятки дріт, обмотала навколо стріли біля пір’я й закріпила вузлом, який навчилася в’язати на тренуванні.
Я підвелася, розвертаючись до силового поля; тепер я стояла на видноті, але не переймалася цим. Єдине, що мене турбувало, — куди спрямувати стрілу, куди хотів Біпер застромити ніж. Я підняла лук, скеровуючи його в тремтливий квадрат у силовому полі. Як там Біпер із Варистою його назвали, коли ми вперше таке побачили? Слабке місце. Я пустила стрілу, вона досягла своєї мети та зникла, тягнучи за собою золоту нитку.
На саму думку, до чого це може призвести, в мене волосся стало дибки — і в цю мить ударила блискавка.
Біла іскра побігла по дроту, і за секунду силове поле навколо арени вибухнуло сліпучим блакитним світлом. Мене відкинуло назад, я впала на землю, паралізована, цілком нерухома, очі вирячені, згори дощем сипалися якісь порошинки. Мені не дотягтись до Піти. Не дотягтися навіть до перлини. Але в могилу з собою я заберу красу.
Очі прикипіли до зірки в небі, і тут пролунав вибух.
РОЗДІЛ 9
Здавалося, все спалахнуло водночас. Земля вибухнула фонтанами дерну й потрощених рослин. Дерева загорілися. Навіть небо наповнилося яскравими зблисками світла. Я не могла втямити, що коїться з небом, що це за бомбардування, доки не здогадалася: то продюсери пускають феєрверки, в той час як на землі — справжнє пекло. Мабуть, на той раз, якщо глядачам замало розваги спостерігати за знищенням і самої арени, і останніх живих трибутів. А може, для того, щоб прикрасити наш кривавий кінець.
Цікаво, бодай хтось виживе? Чи буде взагалі на сімдесят п’ятих Голодних іграх переможець? Либонь, не буде. Врешті-решт, Червона чверть була запланована… як там президент Снігоу прочитав з картки?
«…Як нагадування бунтівниками про те, що навіть найсильнішим із них не здолати влади Капітолія…»
Навіть найсильніший із найсильніших не святкуватиме перемогу! Мабуть, від самого початку задумувалося, що на цих Іграх зовсім не буде переможця. А може, то мій останній прояв бунту змусив продюсерів діяти…
«Пробач мені, Піто, — думала я. — Пробач, що не вберегла тебе».. Не вберегла? Ліпше сказати, вкрала його останній шанс на життя, винесла йому смертний вирок, підірвавши це кляте силове поле. Можливо, якби ми всі грали за правилами, Піті б дарували життя.
Зненацька наді мною з’явився вертоліт. Якби зараз навколо було тихо, а неподалік сиділа переспівниця, я б почула, як джунглі змовкають, а пташка б
стривожено зацвірінькала. Та в цьому хаосі вуха мої були не в змозі вловити тихі звуки наближення капітолійського вертольота.
З нього опустилась металева лапа й зависла просто над моєю головою. Металеві кігті зімкнулись навколо мене. Кортіло закричати, втекти, виборсатися з пазурів, але я задерев’яніла і не могла поворухнутися, тільки без надії сподівалася, що помру до того, як опинюсь у владі похмурих постатей там, у вертольоті. Мене рятують не для того, щоб коронувати як переможця: я помру повільною смертю на очах у всієї країни.
Мої найгірші страхи справдилися: перше ж обличчя, яке я побачила у вертольоті, належало Плутарху Гевенсбі, старшому продюсеру. Який же безлад я наробила на його чудових Іграх, зруйнувала бездоганний годинник, повний переможців різних часів! Через такий провал Плутарха скарають, можливо, й на горло, та спершу скарають мене. Його рука потяглась до мене — я думала, щоб ударити, — та він зробив дещо гірше. Великим і вказівним пальцями він опустив мені повіки, осліпив, прирік на вразливість. Тепер зі мною можуть робити все, що захочуть, а я навіть не знатиму, чого чекати.
Серце так гримотіло у грудях, що з-під мохової пов’язки почала пробиватися кров. Думки плуталися. Вірогідно, я стечу кров’ю, і мене вже не зможуть повернути до життя. Непритомніючи, я подумки дякувала Джоанні Мейсон, яка завдала мені смертельного поранення.
Коли я знову повернулась у напівсвідомий стан, то відчула, що лежу на столі на матраці. Ліва рука боліла — з неї тягнулися трубки. Моє життя підтримують, бо якщо я помру тихо й непомітно, це означатиме мою перемогу. Загалом рухатись я не могла — ні очей розплющити, ні голови підняти. Тільки права рука трохи слухалася. Я поплескала нею по боці — відчуття було, мов то не рука, а ласт… ні, навіть не ласт, бо ласт живий, а ключка. Координація рухів була порушена, я навіть з упевненістю не могла стверджувати, чи є на руці пальці. Хай там як, мені вдалось перекинути долоню на той бік і висмикнути з лівої руки трубки крапельниці. Пролунав тривожний сигнал, але хто прийшов на виклик, я вже не побачила.
Коли я отямилась наступного разу, руки були міцно примотані до столу, а крапельницю повернули на місце. Однак я змогла розплющити очі та трохи підвести голову. Я лежала у великій палаті з низькою стелею, навколо розсіювалося срібне світло. Уздовж стін — два ряди ліжок. Чулося чиєсь уривчасте дихання — напевно, це мої друзі-переможці. Навпроти мене лежав Біпер, підключений щонайменше до десятка різних приладів. «Та дайте ж нам просто померти!» — скрикнула я по-думки. В розпачі я закинула голову — і грюкнулась об стіл, знову знепритомнівши.
Коли я нарешті остаточно, по-справжньому прийшла до тями, я була вільна. Я піднесла руку — і виявилося, що у мене таки є пальці, і я навіть можу ними ворушити. Я важко сіла і, тримаючись за м’який стіл, посиділа так, доки кімната не припинила кружляти. Ліва рука була перев’язана, але трубки просто звисали з крапельниці.
Крім мене, в палаті був тільки Біпер, який і досі лежав на ліжку навпроти мене, приєднаний до сотні приладів. А де ж тоді решта? Піта, Фіней, Енобарія і… і… ще хтось один, якщо я не помиляюсь? Або Джоанна, або Чич, або Брут, — коли арена вибухнула, хтось із них іще був живий. Впевнена, Капітолій хоче зробити наше покарання максимально публічним і зразковим. Але куди ж поділи їх? Забрали з лікарні просто у в’язницю?
— Піто… — прошепотіла я. Мені так хотілося його захистити! І я не змінила свого рішення. Оскільки я не змогла захистити Піту за життя, зараз я мушу його знайти і вбити, доки Капітолій не закатував його до смерті. Я спустила ноги зі столу й роззирнулась у пошуках зброї. Під рукою, звісно ж, нічого не було, але на столику біля ліжка Біпера я побачила декілька упакованих стерильних шприців. Чудово. Мені знадобиться лише повітря й точний укол Піті у вену.
Я зупинилась на хвилину, міркуючи: може, вбити і Біпера? Та якщо я так учиню, запищать монітори і мене спіймають, і тоді до Піти я не дістанусь. Але я подумки дала собі обіцянку, що обов’язково повернуся та вб’ю Біпера. Якщо вдасться.
Вдягнена я була в тоненьку нічну сорочку, тож довелося запхнути шприц під пов’язку на руці. Палату ніхто не охороняв. Та й навіщо? Без сумніву, ми десь глибоко під Тренувальним центром чи в одному з Капітолійських опорних пунктів, тому шанси на втечу дорівнюють нулю. Але це байдуже. Тікати я не збираюсь — хочу лише довести справу до кінця.
І я почала скрадатися вузьким коридором до залізних дверей, єдиних трохи прочинених. За ними хтось був. Я дістала шприц і затиснула в кулаці. Притулившись до стіни, я дослухалась до голосів у кімнаті.
— З Округами 7, 10 і 12 зв’язок обірваний. Однак Округ 11 узяв під контроль транспортну систему, отже є надія, що звідти надходитиме бодай якийсь харч.
Плутарх Гевенсбі. Здається. Хоча я тільки раз із ним перемовилася… Чийсь хрипкий голос поставив запитання, але я не розчула.
— Мені шкода, але ні. Доправити тебе в Округ 4 я не зможу. Але я вже дав наказ, і якщо можливість буде, її знайдуть і привезуть. Фінею, я зробив, що міг.
Фіней! Я ніяк не могла вхопити ні суть розмови, ні яким чином вона може відбуватися між Плутархом Гевенсбі та Фінеєм Одейром. Невже Фінея так цінують у Капітолії, що йому пробачать усі злочини? Чи він дійсно не уявляє, які були справжні наміри Біпера?.. Фіней прокаркав іще кілька слів, повних відчаю.
— Не мели дурниць! Буде тільки гірше! Тоді вже її точно вб’ють. Доки живий
Сказав Геймітч?! Я штовхнула двері та ввалилась у кімнату. Геймітч, Плутарх і вельми пошарпаний Фіней сиділи за накритим столом, але страв ніхто не торкався. З круглих вікон струменіло ясне світло, а вдалині миготіли верхівки лісових дерев. Ми летіли!
— Ну що, дорогенька, бачу, ти припинила спроби накласти на себе руки? — буркнув Геймітч, не приховуючи роздратування. А коли я кинулась на нього, він звівся з-за столу і міцно схопив мене за зап’ястки. Поглянув на мою руку. — Чудово, ти зі шприцом — проти Капітолія! Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?