Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 54)

На шляху до моєї маленької сестрички.

РОЗДІЛ 6

«Де вона? Що з нею роблять?»

— Прим! — гукнула я. — Прим!

У відповідь почувся ще один болісний зойк. «Як вона сюди потрапила? Як опинилася на Іграх?»

— Прим!

Гілляччя дряпало мені обличчя й руки, виткі повзучі рослини обплітали ноги. Але я наближалася до неї. Ближче. Вже зовсім близько. Піт лився по обличчю, обпікаючи незагоєні рани, полишені кислотним туманом. Я хекала, бо у важкому вологому повітрі, здавалося, зовсім не було кисню. Прим озвалася — зойк був розгублений і нещасний, я навіть не могла уявити, що можна було з нею зробити, щоб дівчинка так плакала.

— Прим!

Я прорвалася крізь стіну зелених хащ на галявину —

і знову почула скрик просто над собою. Наді мною? Я задерла голову. Невже її тримають на дереві? Я відчайдушно шукала бодай якоїсь зачіпки, але нічого не бачила.

— Прим? — благально гукнула я.

Я чула її, але не бачила. Знову розкотився тривалий тужливий зойк, чистий як дзвін, і вже не було сумнівів, звідки він лущє. Кричала чорна пташка з чубчиком, яка сиділа високо наді мною на гілці. І я все збагнула.

То був сойкотун.

Я цих пташок іще не бачила, думала, їх більше не існує в природі. Якийсь час я розглядала сойкотуна, притулившись до стовбура дерева, бо від бігу в боку кололо. Мутант, пращур, батько. В мене в голові постав

образ пересмішниці, я з’єднала її з сойкотуном — ось звідки взялися переспівниці. Пташка зовсім не схожа була на мутанта. Якби не дивні звуки, які нагадували зойки Прим, але чомусь лунали з її дзьоба. Я змусила її замовкнути, пустивши їй у горло стрілу. Пташка впала на землю. Я витягла стрілу, а тоді про всяк випадок скрутила пташці шию. І пожбурила бридку істоту в хащі. Навіть якби я вмирала від голоду, все одно не спокусилася б на її м’ясо.

«Це все не насправді,— втішала я сама себе. — Так само, як минулого року вовки-мутанти не були справжніми трибутами. Це лише садистський жарт продюсерів».

На галявину вломився Фіней — я саме витирала стрілу мохом.

— Катніс?

— Усе добре. Я в нормі,— збрехала я, адже добре я не почувалась. — Мені почувся голос сестри, але…

Раптом мене вразив іще один пронизливий скрик. Це був голос когось іншого, не Прим, — зойк молодої жінки. Я не впізнала його. Але на Фінея він справив ефект миттєво. Його обличчя зблідло, і я навіч побачила, як його зіниці розширилися від страху.

— Фінею, стривай! — потягнулась я до нього, але він уже зник. Побіг шукати катовану жертву, так само бездумно, як бігла на пошуки Прим я. — Фінею! — кликала я його, але напевне знала, що він не обернеться і не чекатиме на мої раціональні пояснення. Тож мені не залишалося нічого, як помчати за ним.

Не загубити його було неважко, бо попри те, що рухався Фіней швидко, він, занадто збуджений, залишав по собі чітку стежку. Але пташка була ген за чверть милі, дорога йшла вгору, тож коли я нарешті наздогнала Фінея, геть захекалася. Той ходив навколо величезного дерева. Стовбур був товстезний, а гілки росли щонайменше на три людські зрости від землі. Пронизливий жіночий зойк лунав із крони дерева, але сойкотуна видно не було. Фіней також раз по раз скрикував:

— Енні! Енні!

Він був у паніці, до нього зараз не достукатися, тому я зробила те, що й так збиралася зробити. Я залізла на сусіднє дерево, визначила, звідки лунає крик, і випустила в сойкотуна стрілу. Птах рухнув просто Фінеєві під ноги. Він підняв його, повільно усвідомлюючи зв’язок між подіями, та коли я спустилася вниз і приєдналась до нього, здавався ще більш засмученим.

— Усе гаразд, Фінею. То був просто сойкотун. Продюсери з нас знущаються, — промовила я. — Той крик був несправжнім. То була не твоя… Енні.

— Так, то була не Енні. Але голос був її. Сойкотуни відтворюють те, що чули. Де вони навчилися так пронизливо кричати, га, Катніс? — спитав він.

Щоки мої зблідли, як у Фінея, тільки-но я втямила, що саме має він на увазі.

— Ні, Фінею, ти ж не думаєш, що…

— Так, саме це я і подумав, — промовив він.

Я уявила Прим у білій кімнаті; прив’язана до столу, вона верещить, а постаті в уніформі й масках скупчилися навколо. Зараз над нею десь знущаються, чи вже познущалися, бо ж звідки взятися тим зойкам? Мої ноги зробилися ватними, і я сіла на землю. Фіней силкувався щось мені сказати, але я його не чула. А тоді ліворуч, зовсім неподалік, закричав іще один птах. Цього разу то був голос Гейла.

Фіней устиг схопити мене за руку, щоб я не зірвалася з місця:

— Ні, це ж не він!

І почав тягнути мене вниз до узбережжя.

— Забираймося!

Але в голосі Гейла було стільки болю, що я запручалася.

— Це не він, Катніс! Це мутант, — закричав до мене Фіней. — Ходімо!

Він то тягнув мене, то ніс на собі, аж поки я не усвідомила, що він каже. Фіней мав рацію, це просто ще один сойкотун. І вбивши його, я не можу допомогти Гейлові. Але це не змінювало того факту, що то справді був голос Гейла, і хтось, десь, колись примусив його видати цей страшний лемент, щоб сойкотун запам’ятав.

Я припинила опиратися Фінею і, як і в ніч, коли ми втрапили у туман, почала втікати від того, з чим не можу боротись. Від того, що мене лише мучить. Тільки цього разу пекло не тіло, а серце. Мабуть, ще одна зброя годинника. Четверта година, здогадалась я. Коли стрілки перемістилися на цифру чотири, мавпи повернулись у свою схованку, а в гру вступили сойкотуни. Фіней мав рацію: вибратися звідси — єдине правильне рішення. Тільки от Геймітч не зможе прислати з парашутом нічого, що могло б допомогти мені чи Фінею одужати від ран, яких завдали нам пташки.

Угледівши Піту й Джоанну біля смуги дерев, я відчула суміш полегшення та гніву. Чому Піта не прийшов мені на допомогу? Чому ніхто не побіг за нами? Навіть зараз він відступає, руки його підняті долонями вперед, губи ворушаться, але не чути жодного слова. Чому?

Стіна виявилася такою прозорою, що ми з Фінеєм з розбігу на неї налетіли — й нас відкинуло назад у джунглі. Мені пощастило. Я врізалась у стіну плечем, а от Фіней наскочив на неї обличчям, і тепер з його носа юшила кров. Ось чому Піта, Джоанна і навіть Біпер, який, невесело похитуючи головою, чимчикував за ними, не прийшли нам на допомогу. Невидима стіна заблокувала від нас решту арени. Це було не силове поле. При бажанні стіну, тверду та гладеньку, можна було помацати. Проте ані ніж Піти, ані сокира Джоанни не могли лишити на ній бодай подряпини. Пройшовши уздовж стіни кілька кроків, я збагнула, що вона оточує весь сектор аж до п’ятої години. Що ми сидітимемо, як миші в мишоловці, поки не спливе година.

Піта притиснув долоні до стіни, а я в свою чергу при-тисла свої, ніби могла відчути його крізь перепону. Вуста його ворушилися, але я не чула слів, не чула нічого, що відбувалося за стіною. Я намагалася прочитати по губах, але не могла зосередитися, тож прикипіла очима до його обличчя, щоб не з’їхати з глузду.

А потім почали злітатися птахи. Один по одному. Вони сідали на навколишні дерева. І з їхніх дзьобів полилася жахлива симфонія. Фіней здався одразу: впав на землю, затуляючи долонями вуха, ніби силкуючись розчавити череп. Якийсь час я боролася, стріляючи в ненависних птахів із лука. Але щоразу, коли один із сойкотунів падав мертвий, інший миттю займав його місце. Врешті-решт і я здалась і скрутилася калачиком біля Фінея, намагаючись відгородитися від нестерпних, сповнених муки голосів Прим, Гейла, мами, Мадж, Рорі, Віка і навіть Пізонії, маленької безпомічної Пізонії.

Я здогадалася, що все минулося, коли відчула на собі Пітину руку, відчула, що мене підняли й винесли з джунглів. Але я так і не розплющила очей, не забрала долонь із вух і не розслабила жодного м’яза. Піта всадовив мене собі коліна, муркотів щось заспокійливе й ніжно колисав. Минуло чимало часу, перш ніж крижане заціпеніння почало трохи мене відпускати. Коли я нарешті розслабилась, то всім тілом затремтіла.

— Катніс, усе гаразд, — прошепотів Піта.

— Ти не чув, — відповіла я.

— Я чув голос Прим. На самому початку. Але то була не вона, — промовив він. — То був сойкотун.

— То була вона. Десь. Сойкотун тільки скопіював її голос, — відповіла я.

— Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, — наполягав Піта.

— Ні, її катували, — відповіла я. — Напевне, вона вже мертва.

— Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає…— почав був Піта.

— Що ще семеро помруть, — сказала я безнадійно.

— Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?

Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.

— Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?

Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.

— З фінальною вісімкою? — перепитала я. — У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.

— Правильно, — підтвердив Піта. — Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?

— Не зможуть? — невпевнено мовила я.

— Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона — перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? — запитав він.