Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 47)

— Я нарахував дванадцять ударів, — повідомив мені Фіней.

Я кивнула. Дванадцять. Що б це могло означати? По удару на кожен округ? Можливо. Але навіщо?

— Як гадаєш, до чого це вони дзвонять?

— І гадки не маю, — відповів Фіней.

Ми трохи почекали — можливо, якогось повідомлення від Клавдія Темплсміта. Запрошення на банкет. Але нічого не відбувалося, аж поки вдалині сліпучий спалах блискавки не прошив височенне дерево і не почалася гроза. Мабуть, дзвін сповіщав про дощ — єдине джерело води для тих, чиї ментори не були такими мудрими, як Геймітч.

— Фінею, йди спати. Все одно зараз моя черга стояти на варті,— промовила я.

Фіней трохи повагався, але ніхто не може не спати вічно. Отож він облаштувався на вході в намет, затиснувши в руці тризуб, і поринув у неспокійний сон.

Я сиділа з зарядженим луком і дивилась на джунглі, темні та примарні в місячному світлі. Десь за годину блискавки вщухли. Але дощ і досі стукотів по листю за кількасот ярдів од нас. Я чекала, що гроза почнеться і тут, але цього не сталося.

Гарматний постріл перелякав мене, хоч і зовсім не справив враження на моїх сонних товаришів. А будити їх заради цього не було сенсу. Загинув іще один переможець. Я не дозволила собі навіть замислитися, хто б це міг бути.

Невловимий дощ припинився так само раптово, як і гроза, що лютувала на арені минулого року.

Щойно він закінчився, над землею, де нещодавно падала злива, м’яко поплив туман. «Закони фізики. Холодний доиі; на гарячій землі», — подумала я. Туман поступово наближався. Тоненькі цівки, наче щупальця, виривалися вперед, мовби тягнучи туман за собою.

Спостерігаючи за цим, я відчувала, як у мене волосся стає дибки. Щось із цим туманом було негаразд. Стіна туману занадто щільна й однорідна, щоб бути природною. Якщо ж туман не природний, то…

Нудотний солодкавий аромат ударив мені в ніздрі, і я заволала до товаришів, силкуючись їх збудити.

Та за ті кілька секунд, поки вони прокинулись, я почала вкриватися пухирями.

РОЗДІЛ 3

Крихітні опіки. Всюди, де шкіри торкнулися краплинки туману.

— Тікайте! — волала я. — Тікайте!

Фіней прокинувся миттєво, готовий відбити ворожу атаку. Але, побачивши стіну туману, завдав сонну Магс собі на плечі та помчав геть. Піта також прокинувся, але його реакція була не такою швидкою. Я схопила його за руку й потягла за собою крізь джунглі навздогін Фінеєві.

— Що таке? Що трапилося? — збентежено допитувався він.

— Туман, але не просто туман, а отруйний газ. Біжи швидше, Піто, мерщій! — підганяла я його.

Без сумніву, наслідки удару струмом були серйозні, хай як Піта вдень це заперечував. Він рухався повільно, значно повільніше, ніж зазвичай. І якщо я тільки зрідка перечіплювалася через сплутану рослинність під ногами, то Піта спотикався на кожному кроці.

Я озирнулась на стіну туману, яка, скільки сягало око, насувалася зусібіч. І раптом у голові промайнула зрадницька думка: тікати, покинути Піту і тікати, рятуючи власне жцття. Це буде так просто — втекти, а може, навіть залізти на височенне дерево, яке, здається, стримить понад туманом. Я пригадала, як зробила саме це, коли минулого року на Іграх з’явилися мутанти: покинула все й побігла, а про Піту згадала, тільки опинившись біля Рогу достатку. Але цього разу я притлумила страх і зосталася з Пітою. Цього разу моя мета — не вижити. Моя мета — щоб вижив Піта. Я подумала про тисячі пар очей в округах, прикуті до телевізійних екранів в очікуванні: я тікатиму, як того хотів би Капітолій, чи стримаюся.

Я міцно стисла Пітину руку і промовила:

— Дивись на мої ноги і намагайся ступати туди, куди ступаю я.

Це допомогло. Начебто ми почали рухатися трохи швидше, але не настільки, щоб можна було дозволити собі перепочинок, — туман насувався й лизав нас за п’яти. З нього навсібіч розбризкувалися краплі. Пекучі, але не як вогонь. Менше жару, але більше болю, ніби по тілу розливається кислота та просочується крізь пори під шкіру. Спортивні комбінезони взагалі від цього не захищали. Цигарковий папір захистив би краще.

Фіней, який добряче від нас відірвався, зупинився, побачивши, що в нас проблеми. Але з туманом не можна боротися, тільки тікати. Отож Фіней підбадьорливо загукав, скеровуючи нас, і голос його був нам за провідника.

Штучна Пітина нога зачепилася за клубок повзучих рослин, і він незграбно гепнувся — я не встигла його підхопити. Допомігши йому підвестись, я раптом усвідомила, що найгірше — це не болючі пухирці й не опіки. Ліва половина Пітиного обличчя обвисла, ніби зникли всі м’язи. Повіка звисала, майже повністю затуляючи око. А кутик рот дивно вигнувся.

— Піто… — почала була я.

І тут-таки відчула спазм у руці.

Ось вона — дія хімічних цівок туману: він не просто обпікає шкіру, він поціляє нерви. Мене пронизав жах, і я смикнула Піту за собою, але призвело це тільки до того, що він знову заточився. Коли я нарешті допомогла йому звестись на ноги, обидві мої руки неконтрольовано тіпались. А туман тим часом насувався, його основна маса була вже за крок від нас. Із Пітиними ногами щось коїлося: він намагався йти, але ноги його дриґались, як у ляльки, яку смикають за ниточки.

Раптом Піта шарпнувся вперед, і я побачила, що це Фіней повернувся по нас і тягне його. Я закинула Пітину руку собі на плече, хоча воно і досі мене не слухалось, і спробувала підлаштуватися під прудкий крок Фінея. Ми відірвалися від стіни туману десь кроків на десять, аж тут Фіней зупинився.

— Ні, так не піде. Доведеться його нести. Зможеш підняти Магс? — спитав він мене.

— Так, — відповіла я впевнено, хоч моє серце і впало в п’яти. Магс важить не більш як сорок кілограмів, але й я не надто міцної статури. Хоча бувало, що я тягала й більші вантажі. От якби тільки руки мої припинили сіпатися! Присівши навпочіпки, я завдала Магс собі на плечі, як це робив Фіней. Я почала повільно спинатися на ноги і, випроставши коліна, впевнилася, що втримаю Магс. Фіней перекинув Піту через плече, і ми поквапились уперед. Фіней біг перший, а я дибала за ним по стежці, яку він прокладав серед хащ.

А туман і далі¹ насувався — мовчазний, невблаганний і рівний, окрім хіба жадібних щупалець. Мій інстинкт підказував тікати від нього прямо, але Фіней рухався по схилу трохи навскоси. Тримаючись подалі від газу, він скеровував наш рух до Рогу достатку, до води. «Так, авжеж до води», — подумала я, а отрута дедалі глибше проникала під шкіру. Зараз я була така щаслива, що не вбила Фінея, — хто б тоді допоміг мені врятувати Піту? Щаслива, що на моєму боці хтось був, навіть якщо це й тимчасове явище.

Раптом я почала раз у раз падати. Провини Магс у тому не було. Вона щосили намагалася полегшити мені завдання, але як не крути, важила вона більше, ніж я здатна витримати. Особливо тепер, коли я відчувала, що права нога дерев’яніє. Я упала двічі, але мені вдавалось підвестися. Та коли я впала втретє, нога зовсім перестала слухатись. Поки я спиналася на ноги, Магс скотилася на землю. Я хапалась за гілки та ліани, але підвестися так і не вдалося.

Фіней повернувся по мене; Піта і досі висів через його плече.

— Все марно, — промовила я. — Зможеш нести їх обох? Хапай їх і тікай. Я пошкандибаю за вами.

Звучало це сумнівно, але я вклала в слова всю свою впевненість.

Фінеєві очі в місячному світлі були напрочуд зелені. Видно їх було добре, як удень. Мов котячі очі, вони відбивали світло. Можливо, вони так сяяли через те, що були повні сліз.

— Ні,— відповів він. — Я не зможу нести їх обох. Руки не слухаються.

Щира правда. Руки неконтрольовано смикалися. Вони були порожні. З трьох тризубів залишився один, і той тримав Піта.

— Вибач мені, Магс. Я не можу.

Те, що трапилось далі, було таке швидке й безглузде, що я не встигла нічого вдіяти. Магс важко підвелась, поцілувала Фінея в губи, а тоді пошкандибала просто в туман. І в одну мить тіло її конвульсивно вигнулось, і вона сіпаючись упала на землю.

Хотілося заверещати, але горло палало у вогні. Я зробила марний крок до Магс, аж тут почувся гарматний постріл, який сповіщав, що серце Магс зупинилось. Вона мертва.

— Фінею! — хрипло гукнула я. Але він уже відвернувся, він тікав від туману. Волочачи задерев’янілу ногу, я хитаючись рушила за ним, гадки не маючи, що буде далі.

Час і простір втратили своє значення, мозок мій, здавалося, заполонив туман, від нього плуталися думки, а все навколо робилося нереальним. Тільки тваринний інстинкт самозбереження штовхав мене за Фінеєм і Пітою, змушував продовжувати рух, хоча я вже була напівмертва. Я помирала. А Магс уже померла. Це єдине, що я усвідомлювала, чи думала, що усвідомлюю, бо це було геть безглуздо.

Місячне світло висяювало на Фінеєвій бронзовій шкірі, пухирці на тілі пекли нещадно, нога перетворилась на колоду… Я дибала за Фінеєм, доки той не повалився на землю, а Піта не впав на нього згори. Здавалось, немає сили навіть зупинитись, і я рухалась і рухалась уперед, поки не перечепилася через їхні розпростерті долілиць тіла і не повалилась на купу. «Ось вам і кінець», — подумала я. Але ця думка була якоюсь розмитою і не такою гострою, як нестерпний біль у всьому тілі. Фіней застогнав, і я подумала, що, мабуть, слід злізти з хлопців. Стіну туману видно було добре, вона стала перламутрово-білою. Може, то очі зіграли зі мною злий жарт, а може, місячне сяйво, але мені здавалося, що туман змінюється, трансформується. Так, він і справді ставав щільнішим, ніби наразився на скло і через це вимушено ущільнюється. Я придивилась уважніше й розгледіла, що щупальці з нього більше не вистромлюються. Власне, туман узагалі не рухавсь. Як і решта жахів на арені, він поширювався тільки на певну територію. Або ж продюсери просто вирішили поки що нас не вбивати.