Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 41)
Піта довго мовчав, ніби щось вирішуючи. Він огледів зачаровану заду, потім втупився в підлогу — і врешті-решт звів очі на Цезаря.
— Цезарю, як ви гадаєте, наші друзі тут усі вміють берегти таємниці?
Залою прокотився ніяковий сміх. Що Піта мав на увазі? Берегти таємницю від кого? Нас бачить уся країна.
— Яв цьому впевнений, — промовив Цезар.
— Ми вже одружились, — тихо промовив Піта.
Натовп здивовано загудів, а я сховала обличчя в брижі
своєї спідниці, щоб ніхто не запримітив мого спантели-чення. Що, чорт забирай, він робить?
— Але… як таке може бути? — спитав Цезар.
— О, це було неофіційне одруження. Ми не ходили до Будинку правосуддя, не підписували жодних паперів. Але у нас в Окрузі 12 існує традиційний шлюбний ритуал. Не знаю, чи є щось подібне в інших округах, але в нас це робиться так, — сказав Піта й коротко описав церемонію з підсмажуванням хліба.
— Ваші родини були присутні? — спитав Цезар.
— Ні, ми нікому про це не казали. Навіть Геймітчу. Та й мама Катніс навряд чи б це схвалила. Але розумієте, ми знали: якщо одружимось у Капітолії, не буде нашої традиційної церемонії. До того ж ми вже не хотіли чекати. Тож одного дня просто одружилися, — розповів Піта. — І тепер почуваємося справжніми молодятами — ця церемонія важить для нас більше, ніж папірець чи вечірка.
— Отже, це сталося ще до оголошення Червоної чверті? — уточнив Цезар.
— Певна річ, до оголошення. Ми б так не вчинили, якби знали, що станеться, — промовив Піта, і голос його посумнішав. — Але хто ж міг припустити, що на нас чекає нове випробування? Ніхто. Ми пройшли крізь Ігри, ми стали переможцями, здавалося, всі в захваті, що ми разом, а потім — р-р-раз… Ну хто міг таке передбачити?
— Звичайно ж, Піто, ви не могли цього передбачити, — Цезар поклав руку йому на плече. — Як ти правильно сказав, ніхто не міг знати, що таке станеться. Але я повинен зізнатися: я щасливий, що ви провели разом бодай кілька щасливих місяців.
Шалені оплески. Наче підбадьорена ними, я підвела обличчя і всміхнулася до аудиторії вдячно, але не без тіні трагічності. З пір’я ще де-не-де струменів димок, і від цього мої очі дуже доречно почервоніли.
— А я не щасливий, — відповів Піта. — Шкода, що ми не дочекалися, щоб усе відбулось офіційно.
Це здивувало навіть Цезаря.
— Але трохи — це ж ліпше, ніж нічого.
— Цезарю, мабуть, я думав би так само, — гірко промовив Піта, — якби не дитина.
Отакої! Знову він за своє. Кинув бомбу, яка звела нанівець зусилля всіх трибутів, що виступали до нього. А може, й ні. Можливо, цього року він просто запалив ґніт на бомбі, яку змайстрували інші переможці в надії, що хтось її підірве. Можливо, я в своїй весільній сукні. Не відаючи, що я цілком залежу від таланту Цинни, в той час як Піті не потрібно нічого: він кмітливий від природи.
Коли бомба вибухнула, навсібіч полетіли звинувачення в несправедливості, варварстві й жорстокості. Навіть найбільші прихильники Капітолія, найкровожерливіші любителі Ігор не могли бодай на мить не відчути,
наскільки ситуація жахлива.
ст '
Слухачі не одразу перетравили новину. Вона вразила й поступово проникла до глибини душі, підхоплена різними головами — і натовп застогнав, як отара поранених тварин: ремствував, лементував, кликав на допомогу. А я? Я знала, що на всіх екранах крупним планом показують моє обличчя, але не робила жодних спроб сховатися. Бо * в ту мить я також перетравлювала те, що сказав Піта. Хіба не цього я жахалась найбільше, коли мова заходила про весілля, про майбутнє? Втратити своїх дітей на Іграх? А зараз так і могло бути, хіба ні? Чи не тому я все життя вибудовувала захисні стіни, лякаючись на саму думку про одруження й родину?
Вже й гонг пролунав, а Цезар не міг заспокоїти глядачів. Піта на прощання кивнув і повернувся на своє місце, більше не зронивши ані слова. Губи Цезаря ворушилися, але в студії панував суцільний хаос, і я не могла розчути жодного слова. Тільки гімн, який заграв так гучно, що я всім тілом відчула вібрацію, нагадав усім: ми у прямому ефірі. Я автоматично підвелась, і тут Піта потягнувся до мене. Я взяла його за руку; з його очей котилися сльози. Наскільки вони щирі? Невже це підтвердження того, що його повсякчас переслідували ті самі жахи, що й мене? Що й усіх переможців? Усіх батьків у кожному окрузі Панему?
Я озирнулася поглянути на аудиторію, але перед моїми очима попливли обличчя батьків Рути. їхній смуток. їхня втрата. Я мимовільно обернулася до Чича та простягла йому долоню. Мої пальці зімкнулися на куксі, якою тепер закінчувалась його рука.
І тут почалося. Тут і там переможці бралися за руки. Деякі одразу, як морфліністи чи Вариста з Біпером. Інші, як Брут та Енобарія, невпевнено подавали одне одному долоні, спонукані рештою переможців. Коли пролунали останні ноти гімну, всі двадцять чотири трибути стояли щільною шерегою, яка, либонь, уперше з Чорних часів свідчила про єдність усіх округів. Влада це усвідомила — один по одному почали чорніти екрани. Втім, було вже запізно. У загальному хаосі трансляцію не вимкнули вчасно. Всі нас бачили.
Вимкнули світло, і на сцені теж зчинився безлад; ми навпомацки змушені були повертатися до Тренувального центру. В метушні я відпустила руку Чича, але Піта твердо вів мене до ліфта. Фіней і Джоанна спробували приєднатися до нас, але миротворці заступили їм дорогу, і ми залишились у ліфті самі.
Щойно ми вийшли з ліфта, Піта схопив мене за плечі.
— В нас мало часу, тож кажи швидко: мені є за що вибачатися перед тобою?
— Ні, немає,— відповіла я. Звісно, Піта ризикував, без моєї згоди кажучи таке в прямому ефірі, але я була навіть рада, що нічого не знала, що в мене не було нагоди відмовити його, що провина перед Гейлом не спотворила мого справжнього ставлення до Пітиного вчинку. Безумовно, дуже сміливого.
Десь далеко-далеко є місце, яке називається Округ 12, і там моя мама, сестра, друзі відчують наслідки того, що трапилося сьогодні ввечері. А арена зовсім близько: нетривалий політ на вертольоті — і ми вже там. Завтра і на нас із Пітою, і на всіх трибутів чекає передбачуване покарання. Але навіть якщо всі ми загинемо жахливою смертю, того, що відбулося сьогодні, вже не скасуєш. Переможці наважилися на власне повстання, і можливо — можливо — його Капітолій не зможе стримати.
Ми чекали повернення інших, та коли двері ліфта відчинилися, з’явився тільки Геймітч.
— Там якесь божевілля коїться. Всіх відіслали додому, а головне, скасували повтор інтерв’ю по телевізору.
Ми з Пітоіо підбігли до вікна та спробували роздивитися, що відбувається на вулиці далеко внизу.
— Що вони там вигукують? — не витримав Піта. — Просять президента Снігоу скасувати Ігри?
— Не думаїо, що вони самі знають, чого хочуть. Склалася безпрецедентна ситуація. Сама думка про опір бентежить мешканців Капітолія, — промовив Геймітч. — Та й президент Снігоу нізащо не скасує Ігри. Ви ж усвідомлюєте це, так?
— Всі поїхали додому? — спитала я.
— Так їм наказали. Навіть не знаю, чи пощастить їм продертися крізь натовп, — відповів Геймітч.
— Ми, мабуть, уже ніколи не побачимо Еффі,— промовив Піта. Минулого року зранку перед початком Ігор ми її не бачили. — Подякуйте їй від нас.
— Не просто подякуйте. Слід сказати їй щось особливе. Це ж Еффі, врешті-решт, — мовила я. — Передайте їй, що ми дуже її цінували, що вона була найліпшою ку-раторкою, а ще скажіть їй… що ми її любимо.
Ми трохи постояли мовчки, відкладаючи неминуче. Потім Геймітч сказав:
— Гадаю, нам із вами також час попрощатися.
— Щось порадите нам на прощання? — спитав Піта.
— Виживайте, — різко відповів Геймітч. Тепер це прозвучало як бородатий жарт. Геймітч швидко по черзі обійняв нас — було видно, що більшого він не витримає.— Ідіть спати. Вам слід відпочити.
Скільки всього я мала сказати Геймітчеві, але мені здавалося, він і сам усе знає, до того ж у мене в горлі стояв такий клубок, що навряд чи я взагалі здатна була щось вимовити. Тож я знову дозволила Піті говорити за нас обох.
— Геймітчу, бережіть себе, — промовив він.
Ми рушили до дверей, але голос Геймітча зупинив нас.
— Катніс, коли будеш на арені…— заговорив він, різко замовк і насупився. З цього виразу я зрозуміла, що вже встигла його розчарувати.
— Що таке? — стала я в оборону.
— Просто пам’ятай, хто твій ворог, — сказав Геймітч. — Це все. Тепер ідіть. Забирайтеся звідси.
Ми простували коридором. Піта хотів зайти до себе та змити макіяж, а за кілька хвилин зустрітися зі мною, але я його не пустила. Була впевнена: тільки-но двері кімнати зачиняться за ним, їх замкнуть і я залишуся на всю ніч сама. До того ж у моїй кімнаті також є душ. Тож я не відпустила Пітиної руки.
Чи ми спали? Не знаю. Ми провели всю ніч обійнявшись, десь на півдорозі між сном і явою. Ми не розмовляли — боялися потурбувати одне одного в надії, що другому вдасться заснути й отримати кілька дорогоцінних хвилин відпочинку.
На світанку приїхали Цинна з Порцією, і я зрозуміла, що Піті час іти. Трибути виходять на арену поодинці. Піта легенько поцілував мене.
— Скоро побачимося, — промовив він.
— Побачимося, — луною відгукнулась я.
Цинна допоміг мені вдягнутись і провів на дах. Я була вже біля драбини, яка звисала з вертольота, аж тут згадала, що не попрощалася з Порцією.