Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 35)

— Ні, вони глузують із мене, і ти разом із ними! — вигукнула я.

— Таж ні,— Піта похитав головою, але й досі на його вустах грала посмішка.

А я почала серйозно переосмислювати питання про те, хто з цих Ігор повинен вийти живим, але тут відчинилися двері ще одного ліфта.

До нас приєдналися Геймітч та Еффі. Вони мали вдоволений вигляд, але раптом обличчя Геймітча посерйознішало.

«Ну, що цього разу я зробила не так?» — мало не вигукнула я, але потім зрозуміла, що він дивиться на вхід у їдальню у мене за спиною.

Еффі також глянула в тому самому напрямку, а потім тихо промовила:

— Схоже, цього року для вас приготували повний набір.

Я розвернулась і побачила руду дівчину-авокса, яка прислужувала мені минулого року перед Іграми. Подума-лося: як приємно зустріти тут друга! А тоді я помітила, що хлопець, який стояв поряд із нею, теж авокс, мав також руде волосся. Либонь, під повним набором Еффі мала на увазі саме це.

А потім мене кинуло в пал. Бо його я також знала. Не з Капітолія, а з Горна: роками ми обмінювалися з ним приязними репліками, шуткували над супом Сальної Сей, а ще я бачила, як він лежав непритомний на площі, коли з Гейла вибивали дух.

Нашим новим авоксом був Дарій.

РОЗДIЛ 7

Геймітч схопив мене за руку, ніби остерігаючись, що я утну якусь дурницю, але в цю мить я була такою ж без’язикою, яким зробили капітолійські кати сердешного Дарія. Геймітч колись розповідав мені, що авоксам відтинають язики і вони назавжди втрачають здатність розмовляти. В моїй голові звучав голос Дарія, завше веселий і жартівливий, — він лунав на все Горно, коли Дарій дражнив мене. Дражнив не так, як сьогодні переможці, а по-доброму, по-дружньому. Якби тільки Гейл мав змогу його побачити…

Я знала: якщо я звернуся до Дарія, якщо викажу наше знайомство, це тільки обернеться для нього покаранням. Тож ми просто пильно дивились одне одному в очі. Дарій, без’язикий раб, і я, приречена на смерть. Та й що ми могли сказати одне одному? Що нам дуже прикро, що так трапилося? Що нам болить біль другого? Що ми раді були запізнатися одне з одним?

Ні, Дарій навряд чи був радий знайомству зі мною. Якби я вчасно опинилася на площі, щоб зупинити Треда, йому б не довелося ставати на захист Гейла. І він не перетворився б на авокса. На мого авокса. Очевидячки, президент Снігоу навмисне прислав його сюди — прислужувати мені.

Я викрутила зап’ясток з Геймітчевої долоні, попрямувала просто до своєї колишньої кімнати і замкнула по собі двері. Сіла на краєчок ліжка, поставила лікті на коліна, а чоло поклала на кулаки, і дивилась, як у темряві мерехтить мій костюм, уявляючи, що то я в нашій старій хатині в Окрузі 12 сиджу біля коминка. Мерехтіння поступово згасало, костюм темнів — сідали батарейки.

Коли врешті-решт у двері постукала Еффі, щоб запросити мене на вечерю, я підвелася, зняла костюм, охайно його згорнула й поклала на стіл поряд із короною. У ванній кімнаті змила з обличчя темний макіяж. Одягнувши легку сорочку та звичайні штани, я попростувала через хол до їдальні.

За вечерею я мало що помічала, окрім того, що офіціантами в нас були Дарій і руда дівчина-авокс. Еффі, Геймітч, Цинна, Порція та Піта — всі вже зібрались і, мабуть, обговорювали церемонію відкриття. Та за всю вечерю єдиний раз я відчула себе справді присутньою: коли навмисно скинула на підлогу тарілку з бобами і, доки хтось не встиг мене зупинити, кинулася сама прибирати. Дарій був поряд, і ми, збираючи боби рука об руку, на мить зникли з очей. Наші пальці на секунду з’єдналися. Я відчула дотик його шкіри, грубої під маслянистим соусом із тарілки. В цьому єдиному потиску були всі слова, яких ми ніколи одне одному не казали. А потім Еффі заквоктала згори:

— Катніс, ти не маєш цього робити!

І Дарій відпустив мою долоню.

Коли ми пішли переглядати запис церемонії відкриття, я вмостилась на дивані поміж Цинною та Геймітчем, бо мені не хотілося сидіти поряд із Пітою. Жах, який трапився з Дарієм, стосувався мене і Гейла, може, ще Геймітча, але не Піти. Для нього Дарій був просто знайомим, Горно для Піти не важило стільки, скільки воно важило для нас. До речі, я ще й досі гнівалася на нього за те, що він підсміювався з мене разом з іншими переможцями, отож його співчуття й турбота цікавлять мене зараз найменше. Це не перекреслювало мого бажання врятувати Піту на арені, але крім цього, я йому більше нічого не завинила.

Дивлячись на нашу процесію до Столичного кільця, я думала про те, що даремно нас вбрали у костюми і влаштували, як у звичайний рік, парад на колісницях по місту. Діти в костюмах зазвичай мають дивакуватий вигляд, а літні переможці — просто жалюгідний. Тільки деякі, на кшталт Джоанни та Фінея, наймолодших, чи Сії і Брута, чиї тіла не втратили пружності, могли хоч трохи зберегти гідність. Решта ж, понівечена хворобами, алкоголем або наркотиками, в костюмах, які символізували корів, дерева або хліб, мали безглуздий вигляд. Минулого року ми жваво обговорювали кожного з суперників, а сьогодні лише зрідка зронювали слово-два. Не дивно, що натовп просто ошалів, коли з’явились ми з Пітою — молоді, вродливі, неперевершені у своїх мерехтливих костюмах. Справжнє втілення того, якими мають бути трибути.

Тільки-но перегляд скінчивсь, я підвелася, подякувала Цинні та Порції за їхню дивовижну роботу і пішла спати. Еффі нагадала мені, що завтра вранці ми збираємось на сніданок дуже рано, щоб виробити стратегію тренувань, але навіть її голос сьогодні звучав зовсім не жваво. Бідолашна Еффі! Нарешті їй пощастило: ми з Пітою стали переможцями в Іграх, але Червона чверть усе перекреслила, і навіть Еффі не в змозі знайти в цій ситуації нічого позитивного. Думаю, за Капітолійським параметрами те, що з нами відбулося, можна вважати справжньою трагедією.

Скоро потому, як я вляглася, пролунав тихий стукіт у двері, але я не відреагувала. Сьогодні бачити Піту мені зовсім не хотілось. Особливо коли десь поряд Дарій. Це майже те саме, якби сам Гейл був тут. Гейл. Як я можу його забути, коли за моїми дверима привидом ходить Дарій?

Цього разу мій нічний кошмар — язики. Спочатку я, закам’яніла й безпорадна, дивилась, як руки в рукавицях здійснюють криваву операцію в роті Дарія. Потім я опинилась на вечірці, де всі були в масках, і хтось із вологим язиком, як у змії (я думала, що це Фіней), переслідував мене. Та коли він нарешті спіймав мене і скинув свою маску, виявилося, що це президент Снігоу. З його вуст текла кривава слина… Аж нарешті я опинилась на арені, мій язик був сухим як наждак. Я силкувалась дотягнутися до озерця, та щоразу, коли губи майже торкались води, вона відступала.

Прокинувшись, я попленталась у ванну кімнату і випила стільки води просто з-під крана, скільки в мене влізло. Потім стягла з себе просяклий потом одяг, упала голяка на ліжко і — дивна річ — знову заснула.

Вранці похід на сніданок я відкладала так довго, як могла, бо мені зовсім не хотілось обговорювати стратегію тренувань. Що там обговорювати? Все одно всі переможці давно знають усі навички своїх суперників. У всякому разі, колишні навички. Тож ми з Пітою і далі вдаватимемо закоханих, та й по всьому. До того ж я не здатна нічого обговорювати, коли поряд — без’язикий Дарій. Я довго стояла під душем, потім повільно вдяглася (Цинна залишив мені тренувальний костюм) і з автомата замовила в кімнату сніданок із меню. За хвилину з’явились ковбаса, яйця, картопля, хліб, сік і гарячий шоколад. Я повільно їла, тягнучи час до десятої години, коли мені таки доведеться спуститись у Тренувальний центр. О дев’ятій тридцять Геймітч замолотив у мої двері, вочевидь, ситий очікуванням по горло, і звелів мені негайно спуститися до їдальні. Перш ніж поплентатися туди, я ще почистила зуби, ефективно вбивши додаткові п’ять хвилин.

їдальня була майже порожня, сиділи тільки Піта

і Геймітч, чиє обличчя палало від спиртного і злості. На зап’ястку в нього висів браслет зі щирого золота, на якому танцювали вогненні язики (ідея Еффі, втілена в життя); з нещасним виглядом Геймітч крутив його. Браслет і справді був дуже гарний, але від того, як Геймітч смикав його, він більше був схожий на кайданки, ніж на прикрасу.

— Ти спізнилася, — рявкнув на мене Геймітч.

— Вибачте. Я проспала — півночі мене мучили кошмари про відтяті язики.

Я хотіла, щоб це прозвучало ворожо, але в кінці речення голос мені зрадив.

Геймітч суворо на мене подивився, але швидко пом’якшав.

— Добре, нічого страшного. Сьогодні на тренуванні ви матимете два завдання. Перше: ви і досі закохані.

— Ясна річ.

— І друге: заведіть собі друзів, — промовив Геймітч.

— Ні,— різко відповіла я. — Я нікому не вірю, більшість узагалі терпіти не можу, тож краще, щоб нас було тільки двоє.

— Я також спершу так сказав, але… — почав був Піта.

— Двох недостатньо, — наполягав на своєму Геймітч. — Цього разу вам знадобиться більше союзників.

— Чому це? — спитала я.

— Бо у вас є очевидний недолік. Ваші супротивники знають одне одного вже багато років, тож кого, ви думаєте, вони повбивають першими? — відповів він.

— Нас. Але нам усе одно не вдасться вплинути на давню дружбу, — відказала я. — То чого смикатися?

— Бо ви і досі маєте непогані шанси. Ви подобаєтеся глядачам. Це й робить вас бажаними союзниками. Але тільки якщо ви дасте іншим знати, що не проти вступити з ними в спілку, — пояснив Геймітч.