Сьюзен Коллинз – У вогні (страница 3)
— Що це ти робиш? — пробурмотів він.
— Ви попросили мене збудити вас за годину до того, як приїдуть телевізійники, — відповіла я.
— Що? — вирячився він.
— Ви так сказали, — наполягала я.
Схоже, він нарешті згадав.
— А чого я весь мокрий?
— Я не могла вас добудитися, — сказала я. — Слухайте, якщо вам потрібна нянька, покличте краще Піту.
— Навіщо мене кликати?
На сам звук Пітиного голосу в мене всередині аж похололо — від провини, журби та страху. І суму. Крім усього іншого, я сумую за ним. Але в мені бореться забагато почуттів, щоб туга взяла гору.
Піта попрямував до столу; в сонячних променях на його русявому волоссі блискотів сніг. Піта здавався дужим і здоровим, зовсім не схожим на того зголоднілого, хворого хлопця, яким був на арені; кульгавість майже не впадала в око. Він поклав на стіл буханець свіжоспеченого хліба і простягнув руку до Геймітча.
— Я, може, і просив збудити мене, але не так, щоб я підхопив пневмонію, — буркнув Геймітч і віддав Піті ножа. Зняв брудну сорочку — під нею виявилася така сама брудна майка — і витерся її сухою частиною.
Піта посміхнувся, змочив ніж у горілці, потім витер лезо краєчком футболки і почав скибочками краяти хліб. Піта підгодовує нас свіжою випічкою. Я полюю. Він пече. Геймітч п’є. Кожен із нас знаходить спосіб бути при ділі, тримати думки — про часи нашого суперництва на Іграх при собі. Піта простягнув окраєць Геймітчу, й аж тоді вперше поглянув на мене і спитав:
— Хочеш скибку?
— Ні, я пообідала на Горні,— мовила я у відповідь. — Але все одно дякую.
Мій голос звучав холодно — як чужий. Таким він зробився відтоді, як камери припинили знімати наш із Пітою щасливий поворот додому і ми вернулися до справжнього життя.
— Немає за що, — промовив Піта сухо.
Геймітч жбурнув сорочку на купу сміття.
— Бр-р-р. Перед шоу вам двом слід підігріти свої стосунки.
І він, звісно, мав рацію. Глядачі чекатимуть на закоханих Ромео і Джульєтту, що перемогли в Голодних іграх. А не на парочку, яка насилу може поглянути одне одному в очі. Та я спромоглася вимовити тільки одне:
— Геймітчу, прийміть ванну.
А тоді вистрибнула у вікно і попрямувала через газон додому.
Сніг уже вщухав, і за мною тяглася стежка з відбитків. Біля вхідних дверей, перш ніж увійти, я зупинилась обтруситися. Мати прибирала день і ніч, щоб до приїзду телевізійників усе було ідеально, тож було б свинством затоптати блискучу підлогу. Не встигла я переступити поріг, як мама вже опинилась біля мене і притримала за руку, ніби зупиняючи.
— Не бійся, я зніму черевики просто тут, — промовила я, залишаючи взуття на килимку.
Мати дивно, якось хрипко розсміялась і взяла в мене з плеча торбину з покупками.
— Це ж лише сніг. Гарно погуляла?
— Погуляла?
Вона ж чудово знає, що я провела півночі в лісі… Й аж тут я угледіла чоловіка, який стояв позаду неї в кухонних дверях. Мені вистачило одного погляду на його бездоганний костюм та ідеальні риси обличчя, щоб зрозуміти, що він із Капітолія. Щось не так.
— Надворі мов ковзанка. Стає і справді слизько.
— Дехто приїхав перемовитися з тобою, — промовила мати. Її обличчя зблідло — я бачила, як вона силкується приховати жах.
— Я думала, всі будуть тут не раніше опівдня, — я вдала, що не усвідомлюю, в якому вона стані.— Цинна завітав раніше, щоб допомогти мені зібратися?
— Ні, Катніс, це… — почала була мати.
— Сюди, будь ласка, міс Евердін, — промовив чоловік. Він жестом припросив мене у бібліотеку. Дивно, коли тебе супроводжують у власному будинку, але я знала, що ліпше мені утриматись від коментарів.
Поки ми йшли, я через плече заспокійливо всміхнулась матері. «Либонь, додаткові вказівки щодо Туру». Мені надсилали чимало інформації про маршрут подорожі, а головне — якого протоколу слід дотримуватись у тому чи тому окрузі. Та коли ми підходили до дверей — дверей, яких я досі не бачила зачиненими, — в голові вихором закрутились думки.
— Заходьте, — промовив чоловік із Капітолія, який провів мене до дверей.
Я повернула поліровану мідну ручку і ступила в бібліотеку. В ніс ударили суперечливі аромати — троянд і крові. Невисокий на зріст сивочолий чоловік, який видався мені смутно знайомим, читав книжку. Він підніс пальця, ніби кажучи: «Хвилиночку». Потім розвернувся — і моє серце скажено закалатало.
Я дивилась у зміїні очі президента Снігоу.
РОЗДІЛ 2
Мені здавалося, що президент Снігоу може стояти тільки на тлі мармурових колон, прикрашених велетенськими прапорами. Я була вражена, угледівши його в кімнаті посеред звичайних меблів. Ніби, знявши покришку з каструлі, виявила там отруйну гадюку замість тушкованого м’яса.
І що він тут робить? Я пригадала дні відкриття попередніх Турів переможців. Пам’ятаю трибутів-переможців, а також їхніх менторів і стилістів. Іноді з’являлись навіть деякі високопосадовці. Але президента Снігоу я не бачила жодного разу. Він відвідує лише врочистості в самому Капітолії. Крапка.
Якщо він подолав таку відстань від столиці, це могло означати лише одне. В мене великі неприємності. Якщо я втрапила в халепу, то і моя родина також. Я здригнулась — у голові майнула думка про те, як близько зараз мої мама й сестра до чоловіка, якому я осоружна. І завжди такою буду. Адже я перехитрувала його садистські Голодні ігри, пошила Капітолій у дурні, а отже, підірвала його авторитет.
А я лише намагалася зберегти життя собі та Піті — оце й усе. Моє бунтарство — то чистісінький збіг. Проте якщо Капітолій постановив, що тільки один трибут може одержати перемогу, гадаю, сама лише спроба оскаржити це вже може вважатися бунтом. Для мене єдиним виходом було вдавати, що я з глузду з’їжджаю від кохання до Піти. Щоб нам обом зберегли життя. Коронували як переможців. Дозволили поїхати святкувати
додому — попрощатися нарешті з камерами х залишитись на самоті. До сьогодні.
Може, на мене вплинув якийсь новий вигляд будинку, чи шок від того, що я постала перед президентом, чи наше з ним обопільне усвідомлення, що він одним помахом руки здатен мене знищити, але я почувалася вдома чужою. Ніби це його будинок, а я в ньому — непрохана гостя. Тож я не привітала президента і не запропонувала сісти. Я взагалі не промовила ні слова. Поводилася так, ніби він — справжній отруйний змій. Стояла незворушно, втупивши в нього очі, і прораховувала варіанти відступу.
— Думаю, ми значно спростимо ситуацію, якщо домовимось не брехати одне одному, — промовив президент. — Що ви з цього приводу думаєте?
Я гадала, що мій язик відсох і що мені відібрало мову, тому дуже здивувалася, почувши власний рівний голос:
— Так, думаю, це заощадить час.
Президент Снігоу посміхнувся, і я вперше звернула увагу на його вуста. Я очікувала побачити зміїні губи, не здатні балакати. Але вони виявились пухкими, тільки от шкіра була занадто сильно напнута. Цікаво, йому рот підправляли, щоб зробити президента привабливішим? Якщо так, то він змарнував час і гроші, бо привабливості підтяжка йому не додала.
— Мої радники занепокоєні тим, що з вами може бути нелегко, але ж ви не збираєтеся завдавати мені клопотів, правда? — спитав він.
— Не збираюсь, — відказала я.
— Я їм те са^е торочив. Запевнив, що дівчина, яка пішла на такі крайнощі, щоб вижити, не відштовхуватиме життя двома руками. Крім того, їй потрібно піклуватися про свою родину. Про матір, сестру та всіх… кузенів.
З того, як він розтягнув слово «кузенів», можу заприсягнутися: він у курсі, що ми з Гейлом не належимо до одного генеалогічного древа.
Що ж, карти розкриті. Може, це навіть на краще. Я не дуже добре розуміюся на двозначних погрозах. Волію знати, які ставки.
— Давайте присядемо.
Президент Снігоу сів біля великого полірованого дубового столу, за яким Прим робила уроки, а мати підраховувала прибутки. Займати це місце (як, власне, і весь наш дім) президент не має права — і водночас має повне право. Я сіла навпроти нього на різьблений стілець із прямою спинкою. Стілець був зроблений для людини вищої на зріст, тож до землі я діставала лише кінчиками пальців.
— Міс Евердін, у мене з’явилася проблема, — почав президент Снігоу. — Проблема, яка виникла в ту мить, коли ви знайшли на арені отруйні ягоди.
Так, тоді я припускала: якщо продюсерам Ігор доведеться обирати між нашим із Пітою подвійним самогубством, яке означатиме, що переможця не буде взагалі, і рішенням дарувати нам обом життя, вони оберуть друге.
— Якби старший продюсер, Сенека Крейн, був мудріший, він одразу ж вибив би ці нісенітниці з вашої голови. Але йому не пощастило — він виявився сентиментальним. Тому ви тут. А тепер угадайте, де зараз він? — запитав президент.
Я кивнула, тому що з його інтонації було очевидно, що Крейна стратили. Мені в обличчя ще дужче війнуло пахощами троянд і крові, бо тепер нас із президентом розділяв лише стіл. У лацкан його піджака була застромлена троянда — це пояснювало, звідки взявся квітковий аромат, але квіти, мабуть, були генетично модифіковані, оскільки проста квітка так сильно пахнути не може. Щодо крові… я не знаю.
— Після цього нам залишалось хіба дотримуватися вашого хитрого сценарію. І ви, до речі, досить добре зіграли шалено закохану школярку. Мешканців Капітолія ви точно переконали. На жаль, не всі в округах попалися на ваш гачок, — провадив президент.