Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 55)

Тут аж роїлося від людей, які тинялися туди-сюди, голосили або просто сиділи на землі, припадаючи снігом. Тут я не вирізнятимусь. Я почала проштовхуватися до резиденції, спотикаючись об покинуті скарби й замерзлі кінцівки. Здолавши півшляху, я виявила бетонну барикаду. Особняк оточував величезний прямокутник чотири фути заввишки. Можна було подумати, що до цієї огорожі ніхто не насмілиться наблизитися, однак тут була групка людей. Можливо, це обрані, які оселяться в особняку президента? Однак наблизившись, я побачила, що за бетонну огорожу пропускали тільки дітей. Від немовлят до підлітків. Наляканих і змерзлих. Одні тулилися одне до одного, щоб зігрітися, інші нерухомо сиділи на землі, їх не пускали до особняка, а просто вносили в список. Зусібіч їх оточували миротворці. Я одразу ж здогадалася, що миротворці не захищали їх: якби Капітолій прагнув урятувати дітей, зараз вони були б у якомусь бункері. Це діти мають захистити президента Снігоу, стати йому щитом.

Раптом люди захвилювалися, почалася штовханина, натовп гойднувся ліворуч. Зусібіч мене затиснули тіла, і мене понесло в загальному потоці. До мене долинули вигуки «Повстанці! Повстанці!», і я збагнула, що солдати, певно, прорвалися на Столичне кільце. Мене штовхнуло на флагшток, і я подерлася вгору. Скориставшись мотузкою, яка звисала з вершечка, я почала перебирати руками, щоб вирватися з полону тіл, які скоро почнуть чавити одне одного. Згори я побачила повстанські війська. Вони прорвалися в центр, відтісняючи біженців убік. Я роззирнулась у пошуках «секретів», які обов’язково скоро детонують. Але нічого не відбувалося.

От тільки нізвідки з’явився вертоліт із гербом Капітолія і завис у повітрі просто над гуртом дітей. Згори посипалися сотні срібних парашутів. Навіть опинившись у центрі хаосу, діти здогадалися, що в парашутах. Харчі. Ліки. Подарунки. Вони жадібно хапали парашути, роздираючи замерзлими пальчиками обгортки. Вертоліт зник, минуло п’ять секунд — і зо двадцять парашутів вибухнули воднораз.

З натовпу долинуло голосіння. Хтось зойкав. З неба сипав червоний сніг упереміш із дитячими кінцівками. Чимало дітей загинули миттєвою смертю, та дехто ще корчився на землі. Вцілілі діти сторопіли, вони дивилися на срібні парашутики у власних руках, немов досі сподіваючись, що там ховаються скарби. Судячи з того, як миротворці кинулися розгороджувати барикади, щоб урятувати вцілілих дітей, їм нічого не було відомо про парашути. На обрії з’явився ще один гурт людей у білому. Але це були не миротворці, а медики. Повстанці. Я б нізащо на світі не переплутала їхні однострої ні з чиїми іншими. З ношами в руках вони кинулися допомагати дітям.

Спочатку мені в око впала довга білява коса. А тоді дівчина зняла пальто, щоб накрити зарюмсане маля, і я помітила качиний хвостик — сорочка вибилася зі спіднички. Я відреагувала точно так само, як тоді, коли на Жнива Еффі Тринькіт оголосила її ім’я. Мабуть, я заклякла, тому що незчулася як знов опинилася на землі. І почала проштовхуватися крізь натовп, як тоді. Я вигукувала її ім’я, але воно губилося в ревищі. Я вже майже дісталася, вже була майже біля барикади, коли вона, здається, почула мене. Озирнулася, і її вуста збиралися вимовити моє ім’я.

І в ту мить вибухнула решта парашутів.

РОЗДIЛ 7

Правда чи ні? Я була у вогні. Полум’яні кулі після вибуху парашутів перелетіли через барикаду, розітнувши повітря, та приземлилися в натовпі людей. Одна з куль упала просто на мене, лизнула своїм вогненним язиком мені спину й перетворила мене на якусь нову істоту — невгасну як сонце.

Вогонь притуплює все, лишаючи тільки біль. Нема ні образів, ні звуків, ні відчуттів — лише безжальне палання плоті. Мабуть, час від часу я непритомніла, та що з того, якщо навіть тоді не могла забутися? Я Циннина пташка, я у вогні, лечу навмання, силкуючись утекти від того, від чого утекти неможливо. На моєму тілі виросло полум’яне пір’я, і з кожним змахом крил вогонь розгоряється дедалі дужче. Я горю, пожираючи сама себе, і не можу згоріти…

Зрештою мої крила втомилися, я почала втрачати висоту, сила тяжіння потягнула мене вниз — у море кольору Фінеєвих очей. Я пливла на спині, палаючи під водою, та на зміну нестерпному болю прийшов біль тупий і тихий. І я попливла за течією, не в силі гребти, і тоді до мене прийшли вони. Мертві.

Ті, кого я любила, пташками пролітали високо в небі. Кружляли, скиглили, кликали мене до себе. Мені нестерпно кортіло приєднатися до них, та мої крила просякли морською водою, і я не могла їх здійняти. Ті, кого я ненавиділа, підлітали до води й цюкали гострими як голки дзьобами моє солоне тіло. Клювали й клювали мене, намагаючись утопити.

Маленька біла пташка з рожевою плямкою на грудях підлетіла до мене, вп’ялася крихітними кігтиками в груди, силкуючись утримати мене на плаву. «Ні, Катніс! Ні! Не вмирай!»

Однак ті, кого я ненавиділа, перемагали. І якщо пташка й надалі чіпатиметься за мене, то також загине. «Прим, відпусти!» І зрештою вона послухалася.

Глибоко під водою не було нікого. Чулося тільки моє важке сапання: я докладала неймовірних зусиль, вдихаючи повітря разом із водою, а тоді видихаючи його. Хотіла завмерти, затамувати подих, але море не слухалося мене і змушувало дихати проти волі. «Дай мені померти. Дай піти вслід за іншими», — благала я. Однак марно.

Я застряла тут на довгі дні, на роки, можливо, на цілі століття. Мертва, але не до кінця. Жива, але за крок від смерті. Настільки самотня, що зраділа б і найстрашнішому гостю. І коли він прийшов до мене, мені зробилося легко та приємно. Морфлій! Він пульсував жилами, вбиваючи біль, від нього тіло стало невагомим, випірнуло на поверхню та спочило в морській піні.

Піна. Я й справді лежала в піні. Відчувала її кінчиками пальців, моє оголене тіло купалося в ній. Біль і далі пропікав мене, але був він якийсь наче реальний. Горло пересохло, язик зробився немов наждачний папір. У повітрі витав запах мазі від опіків, так добре знайомий мені з першої арени. Чувся мамин голос. Це налякало мене, і я спробувала пірнути на дно, щоб здалеку все роздивитися. Та назад вороття не було. Зрештою я змушена була згадати, хто я. Дівчина з важкими опіками, без крил. Без вогню. І без сестри.

У сніжно-білій капітолійській лікарні медики намагалися сотворити диво. Затягнути опіки новими шарами шкіри. Приживити до мого тіла нові клітини й переконати їх у тому, що вони мої. Мої кінцівки згинали й випростували, аби переконатися, що я знову зможу рухатися. Звідусіль раз у раз лунало, як сильно мені пощастило: очі не постраждали. Як і загалом обличчя. А легені можна вилікувати. Скоро я буду як нова копійка.

Коли моя ніжна шкіра стала досить пружною і вже не боялася простирадл, до мене почало приходити більше відвідувачів. Морфлій відчиняв двері не тільки живим, але й мертвим. Геймітч, жовтий і зажурений. Цинна з новою весільною сукнею в руках. Деллі з розмовами про те, що всі люди чудові. Батько, який заспівав усі чотири куплети «Дерева страстей» і нагадав, що мамі (котра, звільняючись після чергування, постійно спала на кріслі поруч із моїм ліжком) не обов’язково про це знати.

Прокинувшись одного дня, я збагнула, що більше мені не дозволять жити у країні снів і марень. Доведеться їсти через рот. Рухати тілом самотужки. Самій ходити у ванну… Не уникла я й короткої зустрічі з президентом Коїн.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Я притримала його для тебе.

Лікарі губилися в здогадках, чому я втратила здатність говорити. Мені зробили безліч аналізів, але голосові зв’язки пошкоджені не були, і ніхто не міг зрозуміти, що зі мною не так. Зрештою головний лікар на ім’я Аврелій дійшов висновку, що я просто відмовляюся розмовляти, отже, причина ховається у моїй психіці. Він вважав, що моя німота є наслідком важкої психічної травми. І хоча в лікарні були тисячі різноманітних препаратів, він наказав просто мене облишити. Я ні про що не запитувала, однак люди все одно завалювали мене інформацією. Про війну: Капітолій упав того дня, коли вибухнули парашути, тепер Панемом керує президент

Коїн, залишається придушити всього декілька загонів миротворців. Про президента Снігоу: зараз він у в’язниці, очікує на суд і страту. Про мій загін: Кресида з Полідевком вирушили в тур по округах, щоб зафіль-мувати, якої шкоди завдала війна. Гейл, який при спробі втечі отримав дві кулі, зараз в Окрузі 2 розправляється з останніми миротворцями. Піта досі в опіковому відділенні: він також дістався Столичного кільця. Про сім’ю: мати переживає горе, з головою поринувши в роботу.

Мені не було чим зайнятися, тому горе поїдало мене зсередини. Не давало мені зламатися тільки те, що Коїн дотримала слова. Я вб’ю президента Снігоу. Коли це станеться, не залишиться нічого.

Зрештою мене виписали з лікарні й разом із мамою оселили в одній із кімнат особняка президента. Мама там майже не бувала, вона їла та спала в лікарні. Вся відповідальність за мене впала на Геймітча, він піклувався про мене, стежив, щоб я вчасно їла та приймала ліки. А це було завдання не з легких. Я поводилася точно так само, як в Окрузі 13: безцільно блукала резиденцією. Заходила у спальні й кабінети, бальні зали й ванні кімнати. Шукала дивні схованки. Наприклад, сиділа в шафі з хутром. Або в шафці в бібліотеці. Або в старій ванні у кімнаті зі списаними меблями; Мої схованки були похмурі й тихі, і їх було важко знайти. Я скручувалася калачиком, щоб стати меншою, щоб узагалі зникнути. Закутавшись у тишу, я просто сиділа й термосила браслет із позначкою «Психічно неврівноважена».