Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 49)

Усе сталося тихо. Я би взагалі нічого не помітила, якби Фіней не зупинив мене.

— Катніс!

Я миттю обернулася, готова стріляти, однак від мене вже нічого не залежало. Дві Гейлові стріли уже лежали на землі поруч зі стіною золотого світла, яке лилося зі стелі на підлогу. А в цьому золотому сяйві мов статуя завмер Мессала — на одній нозі, з відкинутою головою, непорушний у полоні променів. Рот у нього був широко розтулений, мов у зойку, але звуку чути не було. Ми стояли, безпомічно спостерігаючи за тим, як тіло його на очах плавилося, наче віск на свічці, і м’ясо сповзало з кісток.

— Ви вже йому не допоможете! — загукав Піта, відштовхуючи нас геть. — Не допоможете!

Дивовижно, але тільки Піта не втратив голови, саме він вивів нас зі ступору та змусив рухатися далі. Я взагалі дивувалася, що він так добре контролює себе, адже теоретично він мав би знову накинутися на мене. Однак не варто розслаблятися, це може статися щомиті. Піта тягнув мене за плече; розвернувшись, я побігла — прудко, так прудко, що ледве не наскочила на наступний «секрет».

Під градом куль зі стіни посипався тиньк. Я завертіла головою, шукаючи джерело обстрілу, й побачила кількох миротворців, які мчали просто на нас. Оскільки шлях нам загородила «м’ясорубка», у нас не було іншого вибору як відстрілюватися. Миротворців удвічі більше, але серед нас було ще шість снайперів «зіркового загону», яким зараз не доводилося стріляти на бігу.

«Риба в діжці», — подумала я.

Сніжно-білі однострої миротворців вкривалися червоними плямами. Три четверті ворогів уже були мертві, аж тут із бічного тунелю з’явилося підкріплення. З того самого тунелю, з якого линув запах…

«Ні, це вже не миротворці».

Прибульці були білі, на зріст як люди, мали чотири кінцівки — та на цьому схожість закінчувалася. Ці були голі, з довгими ящірячими хвостами, з горбатими спинами й довгими мордами. Вони накинулися на миротворців, і живих і мертвих, зубами впинаючись у шиї й віддираючи їхні закуті в шоломи голови. Вочевидь, навіть капітолійське походження не рятувало від мутантів. Здавалося, всього за кілька секунд усі до останнього миротворці були обезголовлені. А тоді мутанти попадали на всі чотири й поплазували до нас.

— Сюди! — гукнула я, тримаючись стіни, й різко звернула праворуч, щоб уникнути «секрету». Коли до мене приєднався весь загін, я пострілом детонувала «м’ясорубку». Зі стіни вистромилися величезні залізні зуби й почали стирати бруківку на порох. На перший погляд здавалося, що тепер мутанти не зможуть нас переслідувати, але я не була впевнена на всі сто. І мутанти-вовки, і мавпи, що були на арені, легко могли б перестрибнути таку перешкоду.

У вухах відлунювало шипіння, а від запаху троянд усе довкола розпливалося, а стіни гойдалися.

Я схопила Полідевка за руку:

— Плювати на завдання. Який найкоротший шлях на поверхню?

Не було часу звірятися з «Голо». Слідом за Полі-девком ми пробігли метрів десять уздовж «транзиту» й заскочили у якісь двері. Я мало тямила, як бруківка змінилася бетонним покриттям, як ми протиснулися крізь смердючу трубу й вилізли на вузький карниз. Ми опинилися в центрі міської каналізації, і внизу пузирилися отруйні людські екскременти, сміття й хімічні відходи. Подекуди палав вогонь, де-не-де випаровувалися отруйні хмарки. Одного погляду вниз було достатньо, щоб зрозуміти: потрапивши туди, назад не виберешся. Ми бігли підтюпцем, боячись оступитися на вузькому карнизі, й нарешті перетнули невеличкий місток. Полідевк намацав у якомусь закапелку драбину, а тоді тицьнув пальцем угору. Ось він. Вихід.

Та одного погляду на наш загін було досить, аби зрозуміти: щось не так.

— Заждіть! Де Джексон і Ліг 1?

— Залишилися біля «м’ясорубки», щоб затримати мутантів, — мовив Гомс.

— Що?!

Я кинулася до містка. Ми не можемо лишити товаришів у зубах цих огидних чудовиськ!.. Аж тут Гомс смикнув мене назад.

— Запізно. Не марнуй їхню жертву! Дивись, — Гомс кивнув на трубу: мутанти вже товпилися біля вузького карниза.

— Не рухайтеся! — гукнув Гейл, цілячи у дальній кінець мосту вибуховою стрілою. Міст завалився саме в ту мить, як до нього наблизилися мутанти.

Вперше за весь час я добре їх роздивилася. Людина, схрещена з ящіркою і ще бозна-чим. Біла шкіра луската, мов у рептилій, руки й ноги з довгими пазурами, риси обличчя — поєднання непоєднуваного. Мутанти шипіли, вимовляючи моє ім’я, а їхні тіла аж здригалися від люті. Вони били об землю хвостами, розмахували пазурами, ранячи і себе, і сусідів, із їхніх пащ стікала піна — вони просто божеволіли від жаги знищити мене. Мабуть, мій запах був їм так само добре відомий, як їхній мені. Ба більше: він вабив їх непереборно, бо, незважаючи на токсичні випари, мутанти один по одному почали скакати у стічну канаву.

Ми з берега відкрили вогонь. Я витягала стріли навмання, байдуже які — самозаймисті чи вибухові, й наосліп стріляла в мутантів. Вони ж смертні! Жодна жива істота не виживе з двома дюжинами куль у тілі. Так, вони вмирали, от тільки їх було надто багато: з труби лився цілий потік і, не вагаючись ні секунди, кидався у стічну канаву.

Однак не від їхньої чисельності у мене тремтіли руки.

Всі мутанти страшні. Всі вони створені для того, щоб знищувати. Одні відбирають життя, як мавпи. Інші — розум, як мисливці-вбивці. Однак найжорстокіші, най-бридкіші зовні створені для того, щоб залякати жертву. Вовки-мутанти з очима мертвих трибутів. Сойкотуни, які стогнали та плакали голосом ГІрим. Ящірки, які смерділи трояндами Снігоу і кров’ю своїх жертв. Цей запах перебивав сморід нечистот. Змушував моє серце скажено калатати. Від нього у мене холонула шкіра, а легені мов заморожувало, і я не могла дихнути. Так ніби це Снігоу дихав мені в обличчя, нагадуючи, що смерть близько.

Товариші гукали до мене, але я не могла відповісти. Тоді чиїсь дужі руйи підхопили мене саме в ту мить, коли я прострелила голову мутантові, який мало не вкусив мене за ногу. Мене підсадили на драбину, але я мов закам’яніла й не могла поворушити ні рукою, ні ногою. Хтось звелів мені лізти вгору. Я, наче дерев’яна лялька, почала механічно перебирати кінцівками. Рух поволі привів мене до тями. Попереду хтось був. Полідевк. Піта й Кресида були позаду. Ми дісталися платформи. Гайнули до іншої драбини, щаблі якої були мокрі та плісняві. На наступній платформі у мене в голові нарешті прояснилося, і я втямила, що відбувається. И почала витягувати товаришів з драбини на платформу. Піту. Кресиду. Більше нікого не було.

Що я накоїла? На що я прирекла свій загін? Я вже полізла вниз, та вдарилася черевиком об щось м’яке.

— Лізь! — загарчав Гейл.

І я знову опинилася на платформі, допомагаючи Гейлу видертися нагору та вдивляючись у темряву, чи не зосталося там іще когось.

— Усе, — розвернувши мене до себе обличчям, похитав головою Гейл. Його однострій був подертий, а на шиї зяяла рана.

Знизу долинув людський зойк.

— Хтось іще живий, — вмовляла я.

— Ні, Катніс. Це все, — мовив Гейл. — Там тільки мутанти.

Я не хотіла з цим миритися й посвітила вниз ліхтариком, вмонтованим в автомат Кресиди. Далеко внизу я роздивилася Фінея, який повис на драбині, а три мутанти роздирали його на шматки. Коли один із мутантів відхилив голову назад, щоб зробити останній — смертельний — укус, сталося щось дивне. Я немов перетворилася на Фінея, і перед моїми очами пропливли спогади з його життя. Щогла корабля, срібний парашут, сміх Магс, рожеве небо, змайстрований Біпером тризуб, Енні у весільній сукні, хвилі б’ються об скелі… Кінець.

Вихопивши з-за пояса «Голо», я насилу вимовила: «Ягода, ягода, ягода». А тоді впустила його вниз. Притиснулася до стіни разом з іншими, і в цю мить із каналізації на платформу посипалися уламки каміння, рештки мутантів і шматки людської плоті.

Щось клацнуло — Полідевк зачинив люк у каналізацію. Полідевк, Гейл, Кресида, Піта і я. Більше нікого не лишилося. Можливо, пізніше до мене повернуться людські емоції, але зараз мною керував тільки тваринний інстинкт — урятувати живих.

— Зупинятися не можна.

Хтось дістав бинт, і ми перев’язали Гейлові шию. Допомогли йому підвестися на ноги. Тільки одна постать не зрушила з місця — так і стояла, мов прикута до стіни.

— Піто, — мовила я. Але він нічого не відповів. Заціпенів? Я підповзла до нього, прибрала від обличчя руки в кайданках. — Піто!

Його очі здавалися чорними, зіниці розширилися — де поділася їхня блакить? М’язи на зап’ястях напружилися, затверділи, немов металеві.

— Покиньте мене тут, — прошепотів він. — Я не витримаю.

— Ні. Витримаєш! — мовила я.

Піта похитав головою.

— Я не володію собою. Я зараз збожеволію. Як вони.

Як мутанти. Як скажені тварюки, які хочуть перегризти мені горло. І зрештою за таких обставин я буду змушена вбити 'Піту. І Снігоу переможе. Моїми жилами запульсувала гірка ненависть. Сьогодні Снігоу вже забрав у мене надто багато друзів.

Може, це неправильно, може, це самогубство, але я зробила те, що підказало мені серце: нахилилася й поцілувала Піту в губи довгим пристрасним поцілунком.

Він затремтів, але я не відступалася — цілувала його доти, поки мені не забракло повітря. Мої руки ковзнули до його зап’ясть.

— Не дай йому забрати тебе в мене.

Піта здригався, намагаючись побороти кошмари, які атакували його свідомість.