Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 20)
— Добре, Катніс. Рухаємося далі.
Гейл самим мовчанням не відбувся: ми зайшли до його домівки, і він кілька хвилин мовчав, та коли відкопав із попелу згадку про своє колишнє життя — покручену металеву коцюбу, Кресида почала розпитувати його про сім’ю, роботу, життя на Скибі. Вона змусила його згадати ніч бомбардування і попросила відтворити події. Почавши з домівки, далі ми вирушили на Леваду і крізь ліси до озера. Я почувалася затисненою між знімальною групою і охоронцями, вони заважали мені спілкуватися з моїм улюбленим лісом. Це моє приватне священне місце, осквернене Капітолієм. Здолавши паркан, ми рушили поміж обвугленими пеньками, і все одно натикалися на гниючі трупи. Невже все це аж так потрібно знімати й показувати?
Поки ми дійшли до озера, Гейл став геть мовчазним. Усі промокли від поту — особливо Кастор і Полідевк під вагою свого обладнання, — і Кресида оголосила перерву. Я зачерпнула з озера жменьку води. Як мені хотілося роздягнутися догола й пірнути, так щоб мене ніхто не бачив! Я мовчки рушила навколо озера. Дійшовши до бетонного будиночка, я зупинилася на порозі й побачила Гейла — він підпер покручену коцюбу до стіни неподалік вогнища. На мить я уявила собі самотнього незнайомця, який колись у майбутньому блукатиме лісами і знайде цей маленький притулок із купкою нарубаних дров, вогнищем і коцюбою. Цікаво, як це буде?.. Гейл розвернувся, і наші погляди зустрілися; я знала, про що він думає: про нашу останню зустріч тут. Коли ми обговорювали, чи варто втікати. Якби ми тоді наважилися, то чи існував би ще Округ 12? Гадаю, що так. Але Капітолій і надалі б контролював увесь Панем.
Ми сіли в тіні крислатого дерева, передаючи по колу бутерброди з сиром. Я навмисне примостилася подалі від гурту, поруч із Полідевком, щоб не брати участі в розмові, хоча ні в кого й не було охоти розмовляти. Останнім часо*м тут стало тихо, і в ліс повернулися пташки. Підштовхнувши Полідевка ліктем, я тицьнула в невеличку чорну пташку з чубчиком. Вона перескакувала з гілки на гілку і тріпотіла маленькими крильцями, виставляючи напоказ білі латочки. Полідевк торкнувся пальцем моєї брошки й допитливо вигнув брови.
Я кивнула, підтвердивши, що це переспівниця. Піднісши вгору палець, мовляв, «Зажди, я тобі щось покажу», я просвистіла простеньку мелодію. Переспівниця схилила голівку набік і защебетала у відповідь. А тоді, на моє превелике здивування, Полідевк сам насвистав кілька ноток. Пташка одразу ж відповіла йому. Обличчя Полідевка засвітилося від вдоволення, і вони з пере-співницею обмінялися ще кількома мелодіями. Мені здалося, що це перша його розмова з кимось за останні кілька років. Музика приваблювала переспівниць, як мед бджіл, тому за кілька хвилин над нашими головами зібралося з півдюжини переспівниць. Полідевк торкнувся моєї руки і за допомогою палички вивів щось на землі. «Заспіваєш?»
За інших обставин я б відмовила, але не зараз і не Полідевку. До того ж слухати, як переспівниці імітують пісні, а не просто мелодії, набагато цікавіше, а мені так хотілося, щоб Полідевк їх почув! І я не замислюючись проспівала коротеньку мелодію Рути, якою вона сповіщала про завершення робочого дня в Окрузі 11. Саме під цю музику Рута загинула на арені. Пташки цього не знали, вони підхопили простеньку мелодію і рознесли її по всіх околицях. Так само, як вони зробили це під час Голодних ігор — перед тим як мутанти вискочили з лісу, загнали нас на Ріг достатку і повільно загризли Катона…
— Хочеш послухати, як вони переспівують справжню пісню? — запитала я.
Я була готова на все, аби лишень зупинити потік небажаних спогадів. Скочила на ноги, підійшла до старого клена й поклала руку на його товсту порепану кору. Я не співала пісні «Дерево страстей» десять років, бо вона була заборонена, але пам’ятала кожне слово. Я почала співати тихо, ніжно, як співав тато.
Переспівниці замовкли на мить, дослухаючись до нової мелодії, а я співала далі.
Тепер я заволоділа їхньою увагою. Ще один куплет — і вони обов’язково запам’ятають пісню, адже вона проста і повторюється чотири рази з незначними варіаціями.
Довкола панувала тиша, тільки листочки шелестіли від легенького і подуву вітру. Навіть переспівниці мовчали. Піта мав рацію: коли я співаю, вони замовкають. Так само було, коли співав тато.
Пташки чекали, щоб я продовжила, однак я вже закінчила: це був останній куплет. У пам’яті спливла давня сцена. Того дня ми з батьком не пішли в ліс. Ми сиділи на підлозі та гралися з Прим, яка тільки навчилася ходити, і співали «Дерево страстей». Плели собі намисто зі старих обривків мотузки, як співалось у пісні, хоча й не знали справжнього значення слів. Мелодія була простенька, і я одразу ж запам’ятала всю пісню. Раптом мама немов оскаженіла, видерла мотузки у нас із рук і заверещала на батька.
Ні батько, ні я більше ніколи не співали тієї пісні. Та коли він помер, вона часто спливала у мене в пам’яті. Подорослішавши, я почала розуміти слова. Спершу здавалося, що хлопець хоче запросити дівчину на таємне побачення опівночі. Однак дерево, на якому за вбивство повісили злочинця, — дивне місце для зустрічі. Кохана злочинця, мабуть, була причетна до вбивства, бо мертвий усе допитувався, де вона. Але третій куплет пісні збивав із пантелику: з’ясовувалося, що начебто співає сам повішеник. Він і досі висить на дереві, продовжуючи запитувати, чи прийде кохана до нього на зустріч. Фраза «Не розлучить нас ніколи вже ніхто й ніде» була незрозуміла, адже якщо повішеник щойно допитувався, де кохана, можна було припустити, що вона втекла. Але ж він раз у раз просить її прийти до нього. Туди, де чатує смерть. З останнього куплета стає зрозуміло, що саме цього він і чекав: щоб його кохана одягнула намисто з мотузки і повисла на дереві поруч із ним.
Спочатку я думала, що злочинець — найпідліша в світі людина. Тепер, коли за плечима у мене було двоє Голодних ігор, я вирішила не судити його надто суворо, не знаючи усіх подробиць. Можливо, його кохану також засудили до страти, і він просто намагався її розрадити. Хотів, щоб вона знала, що він чекає. Або ж гадав, що смерть краща за життя, яке очікує її попереду. А хіба мені самій не хотілося вбити Піту тим клятим шприцом, щоб урятувати від Капітолія? Чи справді в мене вибору не було? Мабуть, таіки був, але в ту мить нічого кращого на думку не спадало.
Гадаю, мама думала, що пісня заскладна для семирічної дівчинки. Особливо якщо та починала плести собі мотузяне намисто. І справа була не тільки в повішанні — в Окрузі 12 багатьох людей позбавляли життя в такий спосіб. Просто мати не хотіла, щоб я заспівала цю пісню на уроці музики. Мабуть, вона б не схвалила і того, що я заспівала її для Полідевка, але зараз мене принаймні не знімали на камеру… Ні, я помилилася: обернувшись, я побачила, що Кастор знімає мій спів. Усі зосереджено дивилися на мене. З очей Полідевка котилися сльози — без сумніву, ця дивна пісня збудила в ньому якісь жахливі спогади. Ще цього бракувало! Я зітхнула й притулилася до стовбура. Саме в цю мить переспівниці підхопили мою пісню. У їхньому виконанні вона була ще чарівніша. Тепер, коли я знала, що мене знімають, просто стояла й намагалася не рухатись, аж поки Кресида не вигукнула:
— Знято!
До мене підійшов Плутарх, на його обличчі цвіла усмішка.
— І звідки в тобі це? Жоден сценарій не дав би кращого результату, — він обняв мене і, голосно прицмокнувши, поцілував у маківку. — Ти просто золото!
— Я робила це не на камеру, — мовила я.
— Нам неймовірно пощастило, що камери були ввімкнені,— мовив він. — Гаразд, друзі, повертаємося в місто!
Ми пленталися назад лісом, і тільки-но опинилися біля валуна, наші з Гейлом голови повернулися в одному напрямку, так ніби ми пара хортів, які занюхали дичину. Помітивши це, Кресида запитала, що там, у тому напрямку. Ми водночас зізналися, що колись там було наше місце зустрічі. Вона наполягла, що хоче поглянути на нього зблизька, і не здалася навіть після того, як ми почали всіх переконувати, що в ньому немає нічого особливого.
«Нічого особливого, просто це єдине місце, де я була щаслива», — подумала я.