Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 17)
— Нам не казали про поїздку, аж поки ти не поїхала, — мовила вона.
Біля серця кольнуло. Після того як сім’я двічі проводжала тебе на Голодні ігри, не можна виявляти до рідних таку неуважливість.
— Вибач. Ніхто не знав, що почнеться атака. За планом я мала просто провідати хворих, — пояснила я. — Наступного разу я попрошу, щоб вас попереджали.
— Катніс, зі мною ніхто не рахується, — мовила мама.
І то була щира правда. Навіть я після татової загибелі
не рахувалася з нею. Навіщо ж прикидатися?
— Ну, я попрошу… повідомляти тебе про такі заходи.
На столику біля ліжка лежав осколок міни, який лікарі
витягнули з моєї ноги. Однак їх більше хвилював мій психічний стан, оскільки після струсу мозку моя психіка була ще не зовсім стабільна. Але в мене не було галюцинацій абощо, і думки були досить тверезі. Я проспала увесь вечір і ніч, і тепер вмирала від голоду. Сніданок, який мені принесли, був крихітний: усього кілька шматків хліба, розмочених у гарячому молоці. Вранці мене викликали в Ставку на нараду. Я вже почала збиратися, коли збагнула, що підводитися не доведеться: мене планували вкотити на нараду просто на ліжку. Я наполягала, що дійду пішки, але ніхто мене й слухати не хотів. Зрештою ми пішли на компроміс: я сіла в інвалідний візок. Якщо брати до уваги головний біль, хвору ногу, садна і синці, та ще й нудоту, яка підступила до горла за кілька хвилин по сніданку, то, можливо, інвалідний візок — не така вже й погана ідея.
Поки мене везли у Ставку, я замислилася над тим, що на мене чекає. Вчора ми з Гейлом знехтували прямим наказом, на доказ цього Богз міг пред’явити свій зламаний ніс. Звісно, відповісти доведеться. Та чи зайде Коїн так далеко, щоб анулювати нашу угоду щодо недоторканності переможців? Невже я позбавила Піту єдиного захисту, яким могла його забезпечити?
Коли мене привезли в Ставку, там були тільки Кре-сида, Мессала й комашки-оператори. Мессала сяючи вигукнув:
— А ось і наша маленька зірочка!
Всі так щиро усміхалися, що я також не втрималась і засміялася. Правду кажучи, в Окрузі 8 оператори просто вразили мене своєю відвагою: полізли за мною на дах під час бомбардування, нехтуючи наказами Плу-тарха, щоб відзняти матеріал, по який приїхали. Вони не просто робили свою роботу — вони пишалися нею. Як Цинна.
Мене пронизала дивна думка: якби всі ми опинилися на арені, я б обрала їх за союзників. Кресиду, Мессалу
і… і…
І
— Маю припинити називати вас комашками! — випалила я, звертаючись до операторів. І пояснила, що не знала їхніх імен, а їхні костюми нагадували тільця комах. Здається, оператори зовсім не образилися. Навіть без костюмів вони були напрочуд схожі. Однакове русяве волосся, руді борідки та блакитні очі. Один назвався
Кастором, а брата представив Полідевком. Я думала, По-лідевк привітається, однак він тільки кивнув. Спочатку я вирішила, що він сором’язливий чи просто небагатослівний, але щось мене насторожило: форма його губ, неймовірні зусилля, які він докладав, коли ковтав, — і я все зрозуміла, Кастору навіть пояснювати не довелося. По-лідевк — авокс. Йому відтяли язика, він більше ніколи не заговорить. Мене вже не дивувало, що він ризикував життям заради знищення Капітолія.
Кімната поступово наповнювалася, і я приготувалася до суворого прийому. Однак єдиними людьми, на чиїх обличчях я помітила тінь невдоволення, були Геймітч (а він завжди такий) і Фульвія Кардью — вона кисло скривилася. Богзове обличчя від верхньої губи й аж до чола затуляла пластикова маска кольору шкіри — я не помилилася щодо перелому, — тому з його виразу важко було щось прочитати. Коїн із Гейлом приязно щебетали.
Коли Гейл сів поруч із моїм візком, я спитала:
— Заводиш нових друзів?
Його погляд ковзнув на президента, а тоді назад.
— Що ж, бодай один із нас має бути досяжний, — він ніжно торкнувся моєї скроні.— Як ти почуваєшся?
Мабуть, на сніданок до гарбузяної каші подавали тушкований часник: що більше збиралося людей, то різкішим ставав запах у кімнаті. У мене зненацька скрутило шлунок, і світло здалося занадто яскравим.
— Трохи в голові паморочиться, — відповіла я. — А ти як?
— Добре. З мене витягли кілька осколків. Дрібниці,— мовив він.
Коїн оголосила початок зборів.
— Наша акція «Атака в ефірі» офіційно розпочалася. Для тих, хто проґавив і вчорашню трансляцію першого ролика, і сімнадцять повторів, які відтоді спромігся прокрутити Біпер, пропонуємо ще один перегляд.
Сімнадцять повторів? Виходить, оператори не тільки відзняли потрібний матеріал, але й устигли вже змонтувати ролик і прокрутили його кілька разів! Очікуючи побачити себе на екрані, я неймовірно хвилювалася, мої долоні спітніли. А що як я й тут надто штучна? Така ж скута й несмілива, як була у студії, просто всі вважають, що кращого їм із мене все одно не витиснути? Перед кожним глядачем зі столу виїхав окремий екран, світло згасло, і в кімнаті запанувала мертва тиша.
Спочатку мій екран був чорний. А тоді в самому центрі запалахкотіла маленька іскорка. Вона розквітла, розрослася, тихо поглинаючи чорноту, аж поки весь екран не спалахнув вогнем, таким реальним і потужним, що я відсахнулася, уявивши його жар. Тоді з полум’я випірнула моя брошка з переспівницею. А потім залунав глибокий дзвінкий голос, який от уже кілька місяців переслідував мене у снах. Клавдій Темплсміт, офіційний ведучий Голодних ігор, мовив:
— Катніс Евердін, дівчина у вогні, й далі палає.
Раптом замість переспівниці на екрані з’явилась я у справжньому полум’ї й димі Округу 8. «Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто…» З’явилося зображення шпиталю, який рухнув на наших очах, відчай у поглядах очевидців, але мій упевнений голос провадив: «Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, — то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні». Знову постала я крупним планом: мої руки на знак протесту й відрази жестом обводили руїни. «Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!» Далі показали направду фантастично змонтований бій. Град із бомб, ми тікаємо й падаємо на землю — моя рана крупним планом, велика та кривава — ми ліземо на дах і біжимо до кулеметів, повстанці випускають кілька кулеметних черг, а тоді ми з Гейлом знову і знову збиваємо капітолійські винищувачі стрілами… В наступному кадрі знову була я — рухалася до камери. «Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це…» Камеру спрямували на охоплені полум’ям винищувачі. Стоп-кадр на капітолійському гербі, який поступово розпливався, а на його місці з’явилося моє обличчя. Я зверталася до президента, я кричала: «Вогонь поширюється легко! І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!» Полум’я знову проковтнуло весь екран, і на ньому з’явилися слова жирним чорним шрифтом:
ЯКЩО ЗГОРИМО ми,
ВИ ЗГОРИТЕ З НАМИ
Чорні літери розпливлися й поглинули вогонь — екран став знову чорним.
У кімнаті повисла тиша, а тоді залунали гучні оплески та прохання прокрутити ролик іще раз. У відповідь Коїн натиснула кнопку повтору. Оскільки я вже знала, що буде в ролику, то спробувала уявити, ніби дивлюся його по телевізору в себе вдома на Скибі. Антикапітолійська реклама. Такого зроду ще не було! Принаймні не за мого життя.
Ролик закінчився, й екран почорнів удруге. Зненацька я зрозуміла, що мушу отримати відповіді на кілька запитань.
— Цей ролик показали усьому Панему? Його бачили в Капітолії?
— Ні, в Капітолії ні,— мовив Плутарх. — Ми не змогли пробитися крізь їхній захист, але Біпер над цим працює. Проте в усіх інших округах його бачили. Ми навіть прокрутили його в Окрузі 2, а на даному етапі цей округ важить для нас більше, ніж Капітолій.
— Клавдій Темплсміт із нами? — запитала я — і своїм питанням розсмішила Плутарха.
— Тільки його голос. Про зміст подбали ми. Це було дуже просто. Він зронив цю фразу під час твоїх перших Ігор, — Плутарх плеснув рукою по столу. — Варто також подякувати Кресиді, її неймовірно талановитій команді та, звісно, нашому свіжоспеченому таланту!
Здається, Коїн вирішила, що вже пора закінчувати з дифірамбами:,
— Так, це цілком заслужено. Результат перевершив наші очікування. Але той ризик, на який ви пішли, я виправдати не можу. Знаю, ніхто не очікував атаки. Однак, зважаючи на обставини, гадаю, варто обговорити правильність рішення послати Катніс в епіцентр бойових дій.
Рішення? Послати мене в епіцентр бойових дій? Виходить, їй не відомо, що я знехтувала наказом, викинула навушник і втекла від охоронця? Що ще від неї приховали?
— Це було непросте рішення, — мовив Плутарх насупившись. — Але ми всі погодилися, що не отримаємо бажаного результату, якщо просто заховаємо Катніс у бункері.