Сьюзен Коллинз – Переспівниця (страница 11)
Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги.
— Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі.
— Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? — випалила я.
— Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі,— мовив Гейл.
— Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається!
Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє?
По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив:
— Ти досі гніваєшся.
— А ти досі не вибачився, — відповіла я.
— Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? — запитав він.
— Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, — сказала я.
Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю.
Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів.
Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього.
Повітря було прохолодне і свіже, зовсім не вологе й задушливе, як я очікувала. Зусібіч линуло тріпотіння малесеньких крил, яке вдома я завжди плутала з комашиним. Цікаво, хто дозволив створити таку чарівну місцину тут?
Біпер був досі блідий після хвороби, але за незграбними окулярами блищали сповнені радості й хвилювання очі.
— Ну хіба вони не дивовижні? Ось уже кілька років Округ 13 вивчає їхню аеродинаміку — вони ж бо здатні літати і вперед, і назад і набирати швидкість до шістдесятьох миль на годину. Якби ж я зміг збудувати такі крила для тебе, Катніс!
— Сумніваюся, що впоралась би з керуванням, Біпере, — засміялась я.
— Ось вона тут, а за секунду вже там… А ти поцілиш у колібрі стрілою? — запитав він.
— Не знаю. Ніколи не пробувала. Та й навіщо? Хіба то м’ясо? — відповіла я.
— Ну звісно, що ні. А ти не з тих, хто вбиває заради спортивного інтересу, — мовив Біпер, — Усе одно, в них важко поцілити.
— Можна розкласти сильце, — запропонував Гейл, і його обличчя стало зосередженим, як завжди, коли він міркував. — Слід узяти сітку з дуже дрібненькими дірочками. Обгородити доволі велику територію, а як приманку використати квіти. Поки пташки збиратимуть медок, смикнути за шнурок. Вони злякаються шуму й пурхнуть — і потраплять у сітку.
— А це спрацює? — запитав Біпер.
— Не знаю. Просто міркував уголос, — мовив Гейл. — Може, вони й перехитрять нас.
— Атож. Ти спираєшся на їхній інстинкт втікати від небезпеки. А ти постав себе на місце здобичі й почни думати, як вона… тільки так ти зможеш намацати її слабкості,— сказав Біпер.
Тут мені згадалося дещо, про що думати мені зовсім не хотілося. Готуючись до Червоної чверті, я переглядала записи й на одному з них побачила Біпера — маленького хлопчика, котрий з’єднав два дротики — і вбив струмом кількох дітей, які на нього полювали. Тіла в конвульсіях, перекошені обличчя. Біпер, майбутній переможець тих давніх Голодних ігор, спостерігає за тим, як помирають інші… Це не його провина. Це самозахист. Усі ми тільки захищалися… і
Раптом мені закортіло вийти з кімнати, поки хтось не почав розкладати сильце на колібрі.
— Біпере, Плутарх каже, що у вас для мене дещо є.
— Так. Новйй лук, — він натиснув кнопку на ручці свого інвалідного візка і викотився з кімнати. Поки ми прямували за ним коридорами Штабу оборони, Біпер пояснював, чому крристується інвалідним візком. — Я вже можу трохи ходити, просто дуже швидко втомлююся. А так мені легше пересуватися. Як там Фіней?
— У нього… у нього проблеми з концентрацією уваги, — відповіла я. Мені просто не хотілося казати, що в нього повний психічний розлад.
— А, проблеми з концентрацією? — Біпер похмуро посміхнувся. — Знали б ви, через що довелося пройти Фінею за останні кілька років, то дивувалися б, що він узагалі на цьому світі. Передайте Фінею, що я працюю над новим тризубом для нього, гаразд? Це бодай трошки його розрадить.
Розрада — останнє, що потрібно зараз Фінею, але я пообіцяла передати повідомлення.
Біля дверей із написом «Спеціальне озброєння» стояло чотири охоронці. Спочатку вони перевірили розклади на наших руках. Потім зняли відбитки пальців, сканували зіниці та зробили аналіз ДНК, після чого ще й обшукали нас металодетекто-рами. Біпер залишив свій інвалідний візок у коридорі, однак усередині йому одразу дали новий. Усе це здалося мені дивним, адже важко уявити, щоб хтось, якщо він виріс в Окрузі 13, міг становити загрозу для уряду. Чи, може, такі заходи безпеки введені з напливом іммігрантів?
Біля входу в сам арсенал ми пройшли другий рівень ідентифікації — так ніби моє ДНК могло змінитися за час, поки ми подолали двадцять кроків до дверей, — і зрештою нам дозволили зайти у сховище. Мушу визнати, коли я побачила арсенал, у мене відібрало мову. Десятки рядів вогнепальної зброї, пускових установок, вибухових речовин, броньованої техніки…
— Звісно, авіація розміщена в окремому ангарі,— сказав Біпер.
— Авжеж, — мовила я таким тоном, ніби це цілком очевидно. Хіба посеред усього цього високотехнічного обладнання є місце звичайному лукові й стрілам? Однак ми підійшли до стіни з безліччю смертоносних луків. Під час тренувань у Капітолії я тримала в руках чимало зброї, але жодна не була призначена для справжніх бойових дій. Я не зводила очей зі смертельного лука, величезного й нашпигованого сучасними новинками, аж я була не певна, що зможу його підняти — якщо мені, звісно, дозволять спробувати.
— Гейле, може, хочеш щось випробувати? — запитав Біпер.
— Серйозно? — здивувався Гейл.
— Звісно, для участі в битвах тобі видадуть зброю. Але якщо ти мелькатимеш поряд із Катніс по телебаченню й на плакатах, тобі знадобиться щось вишуканіше. От я й подумав, що ти сам обереш собі щось до вподоби, — сказав Біпер.
— Радо.
Гейлова рука потягнулася до лука, який і мені впав в око, і спритно підкинула його на плече. Притуливши око до прицілу, Гейл роззирнувся кімнатою.
— Несправедливо: в оленя не буде шансів, — мовила я.
— Я ж не на оліеня з ним піду, еге ж? — відповів Гейл.
— Зараз повернуся, — сказав Біпер. Він натиснув кілька кнопок на стіні, і відчинилися невеличкі двері. Я провела його поглядом, двері зачинилися.
— Отже, на людей піти з ним ти не проти? — запитала я.
— Такого я не казав, — Гелл опустив лук. — Але якби у мене була зброя, яка б зупин їла тих, хто в мене на очах знищив Округ 12… Якби в меі е була зброя, яка б урятувала тебе від арени… Я б нею скористався.
— Я також, — зізналась я. Але як пояснити йому, що відчуваєш, вбивши людину? Образ її вже ніколи тебе не полишить…
До кімнати повернувся Біпер, ногами він незграбно затискав чорний прямокутний футляр, який впирався одним кінцем у підставку для ніг, а другим — йому в плече. Біпер подав футляр мені:
— Це для тебе.
Поклавши футляр на підлогу, я розстебнула засувки. Віко безшумно відкинулося — всередині, на ложі з бордового оксамиту, лежав неймовірно гарний чорний лук.
— Ого! — прошепотіла я, захоплено й обережно піднімаючи його у повітря — витончений, збалансований, елегантний, із загнутими кінцями, які нагадували розпростані в польоті крила пташки.
Було в ньому ще щось. Я завмерла, аби переконатися, що мені не привиділося. Ні, не привиділося: лук був справді живий. Притиснувши його до щоки, я шкірою відчула легеньку вібрацію.
— Що це він робить? — запитала я.
— Вітається з тобою, — пояснив Біпер з усмішкою на вустах. — Почув твій голос.
— Він упізнає мій голос? — здивувалась я.
—