Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 43)

Усміхнувшись, я заспокоїла його:

— Ти хвилювався за мене? А на себе ти не дивився останнім часом?

— Я боявся, що Катон і Клівія наскочили на тебе. Вони завжди полюють уночі,— мовив Піта серйозно.

— Клівія? Хто це? — запитала я.

— Дівчина з Округу 2. Вона досі жива, правильно?

— Так, залишилися вони й ми, і ще Трач та Лисяча Морда, — сказала я. — Так я називаю дівчину з Округу 5. Як ти почуваєшся?

— Ліпше, ніж учора. Взагалі тут мені набагато краще, — мовив він. — Чистий одяг, ліки, спальний мішок… і ти.

Ну от, знову романтика. Я простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, а він перехопив її і притиснув до губ. Я пам’ятала, як мій тато робив так, але де цього набрався Піта? Сумніваюся, що його батько чинив так із тією відьмою.

— Жодних поцілунків, поки ти не поїси, — мовила я.

Піта оперся на камінь і чемно їв із ложки ягідне пюре.

Але від грусятини знову відмовився.

— Ти не спала, — сказав Піта.

— Зі мною все гаразд, — заперечила я. Але насправді я була виснажена.

— Поспи. А я сидітиму на чатах. Я одразу розбуджу тебе, як почую щось підозріле, — запропонував він. Я вагалася. — Катніс, ти не залізна.

Тут він мав рацію. Мені таки треба було поспати. І можливо, краще зробити це зараз, коли він у доброму стані й коли денне світло на нашому боці.

— Гаразд, — мовила я. — Кілька годин. А тоді розбудиш мене.

Було занадто тепло, щоб залазити у спальний мішок, тож я просто розстелила його на землі й лягла, поставивши руку на лук на той раз, якщо мені доведеться негайно стріляти. Піта сидів поруч, притулившись до₍ стіни і витягнувши поранену ногу, а його очі нашорошено стежили за всім, що відбувалося зовні.

— Спи, — сказав він лагідно.

Його пальці повільно перебирали моє волосся. На відміну від показових поцілунків і ніжностей, цей жест здавався природним і заспокійливим. Я не хотіла, щоб він припиняв, а він і не припиняв. Він досі гладив мене по голові, коли я заснула.

Спала я довго. Занадто довго. Тільки-но розплющивши очі, я одразу зрозуміла, що вже по обіді. Піта сидів поруч у тій самій позі. Дивно, але я почувалася захищеною — так я не відпочивала уже кілька днів.

— Піто, ти мав розбудити мене через кілька годин, — буркнула я.

— Навіщо? Я не помітив нічого підозрілого, — мовив він. — До того ж мені подобається споглядати, як ти спиш. Зовсім не хмуришся — так ти маєш набагато кращий вигляд.

Від цих слів я, звісно, насупилася, а Піта тільки посміхнувся у відповідь. Саме тоді я зауважила, що губи його пересохли. Я торкнулася його щоки. Гаряча, як вугілля в печі. Він заходився доводити, що пив воду, але мені здалося, що води не поменшало. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок і стояла над ним, поки він не випив зо дві кварти води. Тоді оглянула незначні поранення, опіки, укуси, і не без задоволення відмітила покращення. Набралася духу й розмотала ногу.

Моє серце тьохнуло. Тут усе було гірше, набагато гірше. Більше не було гною, але набряк збільшився й тоненька прозора шкіра запалилася. А тоді я помітила, що червоні жилки поповзли вверх по нозі. Зараження крові. Якщо Піту не лікувати, він помре. Але моїм листочкам і мазі це не під силу. Нам потрібні сильні антибіотики з Капітолія. Важко навіть уявити, скільки вони коштуватимуть. Якби Геймітч зібрав усі пожертви, чи тоді вистачило б грошей? Сумніваюся. Що ближче до завершення Ігор, то дорожчають подарунки. Якщо в перший день на певну суму грошей можна купити повноцінний обід, то на дванадцятий день цих грошей стане хіба що на один крекер. А так необхідні Піті ліки і в перший день коштували чимало.

— Набряк трохи збільшився, зате немає гною, — мовила я невпевнено.

— Катніс, я знаю, що таке зараження крові,— сказав Піта. — Хоча моя мама й не цілителька.

— Тобі просто треба пережити інших, Піто. Коли ми переможемо, в Капітолії тебе миттю вилікують, — мовила я.

— Непоганий план, — відповів він. Але я відчула в його голосі іронію.

— Тобі слід нормально харчуватися. Підтримувати сили. Я приготую тобі суп, — мовила я.

— Не розпалюй полум’я, — сказав він. — Воно того не варте.

— Побачимо, — буркнула я.

І рушила до струмка. Вийшовши з печери, я була вражена тим, як надворі спекотно. Я ладна була побитися об заклад, що продюсери коригують температуру, сильно підвищуючи її вдень і понижуючи вночі. Однак гарячі, розпечені на сонці камені наштовхнули мене на одну цікаву думку. Можливо, мені й не доведеться розгнічу-вати вогонь.

Я вмостилася на великому камені на півдорозі між печерою і струмком. Знезаразивши йодом півказанка води, я поставила його під прямі сонячні промені, а всередину вкинула кілька невеликих камінців. Сама знаю, що кухар ізімене ніякий. Та оскільки варити суп зовсім не важко, — кинути все в каструлю й чекати, — то була надія, що страва вийде їстівною. Я розтерла грусятину на пюре й потолочила корінці Рути. На щастя, і корінці, і м’ясо були вже підсмажені, тож їх треба було просто підігріти. Завдяки сонцю й камінню вода вже нагрілася, тому я вкинула в казанок м’ясо й корінці, опустила у воду нові камінці й вирушила на пошуки зелені, щоб хоч трохи надати страві пікантності. Дуже скоро я натрапила на зелень часнику, що ріс із-під каміння. Ідеально. Я дрібно покришила його і додала в суп, знову поміняла камінці й накрила казанок кришкою, щоб усе пропарилося.

Поблизу я не помітила слідів хижаків, але все одно мені не хотілося залишати Піту самого, тому замість вирушити на полювання, я розставила кілька силець. Залишилося сподіватися, що мені поталанить. Цікаво, як виживають інші трибути тепер, коли всі їхні запаси знищені? Принаймні троє з них, Катон, Клівія і Лисяча Морда, цілковито покладалися на припаси. Трач, очевидячки, уміє прогодуватися сам. Мені здавалося, що він, як і Рута, знає чимало про те, як знаходити їжу. Цікаво, що вони роблять зараз? Воюють між собою? Шукають нас? Можливо, один із них уже давно вистежив нас і тільки чекає слушної нагоди, щоб напасти. На цю думку мені стало зле, і я повернулася до печери.

Піта лежав у кутку на спальному мішку. Хоча він аж засяяв, коли я зайшла, вигляд він мав просто жахливий. Я поклала йому на чоло мокрий бинт, але той нагрівся, щойно торкнувся шкіри.

— Тобі щось потрібно? — запитала я.

— Ні,— відповів Піта. — Дякую. Зажди. Розкажи мені що-небудь.

— Розказати? Що? — здивувалася я.

З мене кепський оповідач. Для мене розповідати — те саме, що співати. Тільки Прим час від часу вдавалося витягнути з мене якусь історію.

— Щось щасливе. Розкажи мені про найщасливіший день у твоєму житті,— попросив Піта.

З моїх уст зірвався дивний звук, схожий чи то на зітхання, чи то на буркотіння. Щасливу історію? Для цього знадобиться докласти набагато більше зусиль, ніж для приготування супу. Я напружила мозок, намагаючись згадати щось приємне. Більшість щасливих митей мого життя були пов’язані з Гейлом і полюванням, але я подумала, що така історія не зовсім сподобається Піті, та й публіці також. Залишалася Прим.

— Я не розказувала тобі, як роздобула козу для Прим? — запитала я.

Піта похитав головою і з нетерпінням подивився на мене. Отже, я почала. Але дуже обережно. Тому що мою історію почують в усьому Панемі. Люди можуть здогадатися, що я полюю нелегально, а я не хотіла накликати підозри на Гейла, Сальну Сей, різника і навіть на миротворців, які були моїми постійними клієнтами і порушували закон.

Ось справжня історія про те, як я роздобула для Прим козу на ім’я Леді. Був кінець травня, вечір п’ятниці, залишався один день до десятого дня народження Прим. Одразу після школи ми з Гейлом вирушили до лісу, бо я хотіла вполювати достатньо здобичі, щоб купити для Прим подарунок. Можливо, тканину на нову сукню або гребінець. Наші пастки не підвели, та й ліс буяв зеленню, але в результаті набралося не більше, ніж зазвичай у п’ятницю. Я дуже засмутилася, хоча Гейл запевнив, що назавтра ми вполюємо значно більше. Ми саме відпочивали біля струмка, аж раптом з’являється він — молодий олень, на вигляд йому щонайбільше рік. Роги тільки-тільки вибилися і досі вкриті оксамитовою шкірою. Щомиті готовий зірватися геть, але не тікає: не знайомий із людьми. Просто прекрасний.

Коли в нього поцілили дві стріли: одна в шию, друга в груди, — він уже не був таким прекрасним. Ми з Гейлом вистрелили одночасно. Олень побіг, але Гейлів ніж розтяв його горло раніше, ніж він щось утямив. Мені стало зле: вперше я вбила таку свіжу й безневинну істоту. А тоді на саму тільки думку про свіже й безневинне м’ясо у мене аж у животі забуркотіло.

Олень! За увесь час нам із Гейлом пощастило вполювати лише трьох оленів. Перша була самка, яка поранила ногу, вона не рахується. Хоча завдяки їй ми зрозуміли, що не варто тягнути тушу на Горно. Олениця спричинила неймовірний хаос, люди почали кидатися на тушу, самі встановлювали ціну й відрубували собі шматки. Але, на щастя, втрутилася Сальна Сей і відправила нас усіх до різника. Туша була сильно пошкоджена, вирвані величезні шматки м’яса, шкіра всіяна дірками. Хоча всі начебто заплатили справедливу ціну, та цілу тушу можна було продати дорожче.

Цього ж разу ми зачекали, поки надворі стемніло, і крізь дірку в паркані пробралися до будинку різника. Хоча всім відомо, що ми мисливці, було б нечемно з нашого боку серед білого дня тягнути важезного оленя вулицями Округу 12, ніби навмисне вихваляючись перед миротворцями.