Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 35)

Рута захихикала.

— Не хвилюйся. Я щось вигадаю. Руйнувати набагато легше, ніж будувати.

Якийсь час ми копали корінці, збирали ягоди й зелень і приглушеними голосами обговорювали стратегію. Я дізналася, що Рута — найстарша з шістьох дітей у сім’ї; вона завжди захищала молодших і ділилася з ними харчами, які добувала в лісах і на полях. А в її окрузі миротворці були набагато суворіші, ніж у нашому. Сьогодні я познайомилася зі справжньою Рутою, яка на запитання, що їй подобається найбільше в світі, відповіла:

— Музика.

— Музика? — здивувалася я.

У моєму світі з музики стільки ж користі, як зі стрічок для волосся й веселок. Хоча з веселки принаймні можна бодай про погоду дізнатися.

— У тебе є час на музику?

— Ми співаємо вдома. І на роботі також. Ось чому мені подобається твоя брошка, — мовила вона, вказавши на переспівницю, про яку я зовсім забула.

— У вас також є переспівниці? — запитала я.

— О так. З кількома я навіть подружилася. Ми співаємо разом годинами. Вони розносять мої повідомлення, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я нетерпляче.

— Зазвичай я залізаю на дерево якнайвище, тому перша помічаю прапор, який сповіщає про закінчення робочого дня. Тоді я завжди співаю одну й ту саму маленьку пісеньку, — мовила Рута. Вона перевела подих і заспівала солодким чистим голосочком чотири коротенькі рядочки. — А переспівниці розносять її по всьому саду. Так усі дізнаються, що час закінчувати, — провадила вона. — Хоча підбиратися занадто близько до їхнього гнізда небезпечно. Та це й не дивно.

Я відстебнула брошку і простягнула Руті.

— Ось, візьми. Для тебе вона важливіша, ніж для мене.

— О ні,— мовила Рута, знов затискаючи мої пальці навколо брошки. — Мені приємно дивитися на неї. Побачивши переспівницю, я вирішила, що можу тобі довіряти. До того ж у мене є це, — з цими словами вона витягнула з-під сорочки трав’яне намисто, на якому висіла грубо витесана дерев’яна зірка. Або квітка. — Талісман на везіння. *

— Що ж, досі талісман вдало справлявся зі своїм завданням, — мовила я, пристібаючи переспівницю назад до своєї сорочки. — Може, тобі й справді з ним краще.

До обідньої пори у нас народився план. По обіді ми спробували втілити його в життя. Спочатку я допомагала Руті збирати гілочки і складати їх у купки для перших двох багать, 'третє вона зробить сама. Ми домовилися, що по всьому зустрінемося на тому місці, де ми вперше повечеряли разом. Потічок повинен допомогти мені знайти шлях назад. Перш ніж піти, я переконалася, що в Рути достатньо харчів і сірників. Я навіть наполягла, щоб вона взяла мій спальний мішок — раптом нам не вдасться зустрітися до вечора.

— А як же ти? Хіба тобі не буде холодно? — запитала вона.

— Ні, якщо поцуплю собі мішок там, біля озера, — мовила я. — Ти ж знаєш, що тут крадіжка не карається за законом, — усміхнулася я.

В останню мить Рута вирішила навчити мене свого сигналу — того, яким сповіщала про закінчення робочого дня.

— Може й не спрацювати. Але якщо ти почуєш цю пісеньку від переспівниці, то знатимеш, що зі мною все гаразд, просто зараз я ще не можу повернутися.

— А тут є переспівниці? — запитала я.

— А хіба ти не бачила? їхні гнізда всюди, — мовила вона.

Мушу визнати, я не помітила жодного.

— Гаразд. Якщо все піде за планом, ми зустрінемося ще до вечері,— сказала я.

Несподівано Рута кинулася до мене й обвила своїми рученятами. Повагавшись якусь мить, я пригорнула її у відповідь.

— Будь обережною, — застерегла вона.

— І ти, — відповіла я.

Тоді я розвернулася й рушила до потічка, на душі було тривожно. Я боюсь, що Руту можуть вбити… або не вбити, і тоді ми залишимося тільки вдвох з усіх трибутів, одна проти одної… Боюсь, що Рута зостається сама, і Прим також зосталася сама. Ні, у Прим є мама, і Гейл, і пекар, який пообіцяв, що вона не голодуватиме. А Рута має тільки мене…

Дійшовши до потічка, я рушила вниз за течією до того місця, де відлежувалася після атаки мисливців-убивць. Варто бути обачнішою, бо роздуми про Піту цілком заволоділи моєю увагою. Невже постріл, який пролунав сьогодні вранці, сповістив про його смерть? Якщо так, то як він помер? Від рук кар’єристів? Чи була це помста за те, що він відпустив мене? Я напружилася, намагаючись згадати все, що відбулося біля тіла Глорії, все до найменших подробиць. Піта вискочив із-поміж дерев. Він увесь мерехтів, і вже це змусило мене сумніватися, що все відбувалося насправді.

Мабуть, учора я рухалася дуже повільно: сьогодні, щоб дійти до місця, де я приймала ванну, мені знадобилося всього кілька годин. Я зупинилася поповнити запаси води і вимастити рюкзак іще одним шаром грязюки. Та хай скільки я старалася, здається, нічого не виходило. Жовтогарячий колір нічим не можна було приглушити.

З наближенням до табору кар’єристів мої чуття загострилися,і що ближче я підбиралася до них, то обережніше поводилася, дослухаючись до кожного звуку і тримаючи напоготові лук зі стрілою. Поки що я не натрапила на жодного трибута, але все було, як згадувала Рута. Зарості з солодкими ягодами. Кущі з листям, яким вона лікувала мої укуси. Скупчення осиних гнізд неподалік від дерева, на якому я ховалася від кар’єристів. То тут, то там у густому листі миготіло чорно-біле пір’я переспівниць.

Коли я наскочила на розбите осине гніздо, то на якусь мить зупинилась: мені забракло відваги, щоб іти далі. Рута дала чіткі вказівки, як дістатися звідси до однієї хорошої місцини, з якої добре стежити за табором біля озера.

«Пам’ятай, — сказала я собі.— Тепер мисливець ти, а не вони».

Я міцніше стиснула лук і рушила вперед. Дійшовши до переліску, про який мені розказувала Рута, я не могла не відмітити, наскільки вона мудра. В цьому місці ліс закінчувався, і далі була рівнина, на якій розташувався табір, але листя на кущах було таке густе, що звідси я могла спостерігати за кар’єристами непоміченою. Нас розділяло поле, де почалися Голодні ігри.

Я угледіла чотирьох трибутів. Хлопця з Округу 1, Катона і дівчину з Округу 2, а ще худорлявого блідолицього хлопця, мабуть, з Округу 3. Під час нашого перебування в Капітолії він не справив на мене жодного враження. Я зовсім нічого не пам’ятала про нього: ні його костюмів, ані балів, ані інтерв’ю. Навіть зараз, сидячи осторонь і копирсаючись у якійсь пластиковій коробці, він губився на тлі своїх кремезних зарозумілих союзників. Але, мабуть, він мав якесь особливе вміння, в іншому разі його б не залишили в живих. Дивлячись на нього, я відчувала якусь тривогу. Чому кар’єристи покладали на нього, такого кволого й ненадійного бійця, роль чатового? Чому вони просто його не вбили?

Усі четверо, здається, досі не оклигали від укусів мисливців-убивць. Навіть із того місця, де я ховалася, було добре видно набряклі ґулі на різних частинах їхніх тіл. Мабуть, у них не вистачило глузду витягнути жала, а якщо й вистачило, то, швидше за все, вони навіть не здогадувалися про існування лікувальних листочків. Очевидячки, ліки, які були в Розі достатку, не допомогли.

Ріг достатку стояв на своєму звичному місці, але всередині був порожній. Більшість припасів, які зберігалися в ящиках, мішках і пластикових коробках, були акуратно поскладані пірамідкою на безпечній відстані від самого табору. Інші запаси були розкидані по периметру, майже так само, як навколо Рогу достатку на початку Ігор. Над самою пірамідою гойдався балдахін із сітки, яка могла захистити її хіба що від пташок.

Усе це було якось дивно. Відстань, сітка, присутність хлопця з Округу 3. Єдине я знала напевне: знищити запаси буде не так легко, як здається. Тут якась пастка, і поки я не дізнаюся яка, краще не вистромляти й носа. Мабуть, піраміда якось охороняється. Можливо, навкруги замасковані ями, або сітка-пастка, або нитка, зачепивши яку, дістанеш отруйний дротик просто в серце. Варіантів безліч.

Міркуючи над тим, як мені діяти далі, я раптом почула голос Катона. Він щось вигукнув і показав пальцем у бік лісу. Мені не потрібно було оглядатися, я знала, що це: Рута запалила перше вогнище. Ми навмисне назбирали побільше сирого дерева, щоб дим був якомога помітніший. Кар’єристи одразу ж почали озброюватися.

Розгорілася сварка. Перегиркувалися вони достатньо голосно, і я 'збагнула, що сперечаються вони, чи варто брати з собою хлопця з Округу 3.

— Він піде з нами. Він знадобиться нам у лісі, а тут він уже зробив усе, що міг. Ніхто не зможе й торкнутися наших запасів, — мовив Катон.

— А як щодо нашого Ромео? — заперечив хлопець з Округу 1.

— Я вже сотню разів казав, щоб ви забули про нього. Я добряче його порізав. Це якесь диво, що він досі не сплив кров’ю. В будь-якому разі, він не в тій формі, щоб на нас напасти, — відповів Катон.

Виходить, Піта десь там, у лісі, і він серйозно поранений. Але я досі не дізналася, чому він відколовся від кар’єристів.

— Ходімо, — наказав Катон.

Він подав спис хлопцеві з Округу 3, і всі вони рушили у напрямку вогню. Останні слова, які долетіли до мене, вимовив Катон:

— Коли ми її знайдемо, я сам її вб’ю. І щоб ніхто не втручався.

Я одразу здогадалася, що він мав на увазі не Руту. Це не вона скинула на нього осине гніздо.

З півгодини я не вистромлювалася зі своєї схованки, міркуючи над тим, що робити з припасами. Єдина перевага, яку давали мені лук і стріли, — відстань. Я б могла легко поцілити в піраміду палаючою стрілою — стріляю я достатньо добре, — але не було жодної гарантії, що піраміда займеться. Швидше за все, стріла просто згасне, і що тоді? Я нічого не доможуся, та ще й себе викрию. Кар’єристи одразу ж здогадаються, що я була тут, що в мене є спільник і що я добре вправляюся з луком і стрілами.