Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 28)

Можливо, це єдиний вихід і для мене.

Настав ранок, але я зовсім не відпочила. В голові бамкало з кожним ударом серця. Найпростіші рухи спричиняли біль у суглобах. Я радше впала, ніж зіскочила з дерева. Кілька хвилин пакувала свої пожитки. Десь глибоко в підсвідомості я знала, що чиню неправильно. Треба рухатися швидше й сторожкіше. Але в голові стояв туман, мені було важко думати. Я зіперлася на дерево й обережно помацала шершаву поверхню язика. Який у мене вибір? Де дістати воду?

Повернутися до озера. Не вийде. Це мені не до снаги.

Сподіватися на дощ. У небі жодної хмаринки.

Продовжувати пошуки. Так, це мій єдиний шанс. Аж раптом я дещо згадала — і напад люті повернув мене до життя.

Геймітч! Він міг би прислати мені воду! Натиснути на кнопочку — і за кілька хвилин мені б спустили воду на срібному парашуті. Я певна, що в мене мають бути спонсори. Принаймні один чи два. Невже вони не можуть скинутися і прислати мені кухоль води? Так, це недешево, але ж ці люди купаються в грошах! А ще вони зробили на мене ставки. Можливо, Геймітч не усвідомлює, наскільки сильна моя потреба…

— Вода, — мовила я якомога голосніше, сподіваючись, що з неба ось-ось упаде парашут із подарунком. Але дарма.

Щось не тік. Невже я помилилася щодо спонсорів? А може, вони відмовилися від мене через Пітину поведінку? Ні, це неможливо. Швидше за все, вони не проти допомогти мері з водою, але Геймітч їм не дозволяє.

Як мій ментор, він має право контролювати потік подарунків від спонсорів. А він ненавидить мене, і навіть не намагався цього приховати. Але невже його ненависть така сильна, щоб бажати мені смерті? Від спраги? Він не здатен на таке, еге ж? Якщо ментор публічно зневажає свого трибута, він відповідатиме за це перед глядачами і жителями свого округу. Навіть Геймітч не ризикував би так, правда? Якби він дозволив мені померти такою смертю, то навіть торгівці з Горна зневажали б його і ніколи нічого йому більше не продавали б. А де тоді йому поповнювати свої запаси спиртного? Отже… Невже це помста за те, що я відверто його не слухала? Може, він скеровує всі подарунки Піті? А може, просто не вилазить із пляшки і йому геть на все начхати? Проте якесь внутрішнє чуття підказувало мені, що це не так і що Геймітч не намагається мене позбутися. Перед початком Ігор він щиро готував мене до випробувань. Що ж тоді діється?

Я зарилася обличчям у долоні. Нічого тепер ховатися — з очей і так не скотиться ні сльозинки. Цікаво, що зараз робить Геймітч? Попри гнів, злість і підозри, ледь чутний голос у моїй голові прошепотів, немов у відповідь на запитання: «Можливо, цим він хоче щось тобі сказати. Передати послання».

Послання. Яке послання? А тоді мене осяяло. Геймітч не посилає мені воду з однієї-єдиної причини — він знає, що я вже майже її знайшла.

Я зціпила зуби та звелася на рівні ноги. Здавалося, що мій наплічник став удвічі важчий. Я підібрала зламану гілку й, опираючись на неї, як на патерицю, рушила далі. Сонце пекло нещадно, ще сильніше, ніж попередні два дні. Я почувалася, немов стара шкіра, яка висохла і потріскалася від жару. Кожен крок — це неймовірне зусилля, але я не мала наміру зупинятися. Не хотіла навіть сідати. Якби я сіла, то цілком можливо, уже б не підвелася і забула, що шукаю.

Якою легкою здобиччю була я зараз! Будь-хто, навіть крихітна Рута, натрапивши на мене в цю мить, міг би штовхнути мене на землю й зарізати моїм же ж ножем. А мені забракло б сил опиратися. Але якщо хтось і спостерігав за мною, то цілковито ігнорував. Я почувалася так, наче в радіусі тисячі миль від мене не було жодної живої душі.

Хоча я була не зовсім сама. Ні, саме зараз на мене спрямовані сотні камер. І я згадала, як по телевізору показували трибутів, які згасали з голоду, замерзали, стікали кров’ю чи помирали від зневоднення. Хоча якщо деінде точиться смертельна битва, показують радше її, а не мене.

Раптом я подумала про Прим. Швидше за все, вона не побачить мене в прямому ефірі, але в школі під час обіду все одно покажуть короткий огляд. Заради неї я намагалася приховати свій відчай і здаватися мужньою.

Але по обіді я зрозуміла, що кінець уже не за горами. Ноги трусилися, а серце шалено калатало. Я почала забувати, де я і що тут роблю. Кілька разів спотикалася, але зуміла втриматися на ногах, коли раптом моя патериця висковзнула з рук і я зрештою впала на землю, не в змозі підвестися. Я дозволила очам заплющитися.

Я помилилася щодо Геймітча. У нього й на думці не було допомагати мені.

«Все гаразд, — подумала я. — Тут зовсім не погано».

Повітря не таке жарке, а значить, уже насувається вечір. Навколо витає ледь відчутний солодкавий запах, який нагадав мені про лілії. Пальці ковзнули по гладенькій землі.

«В такому місці приємно вмирати», — подумала я.

Пучки моїх пальців намалювали кільки завитків на слизькій поверхні.

«Обожнюю болото», — подумала я.

Скільки разів на болотистій землі мені вдавалося вистежити здобич по слідах! А ще болото допомагало при бджолиних укусах. Болото. Болото. Болото! Мої очі широко розплющилися, і я занурила пальці в землю. Це болото! Мій ніс втягнув повітря. Лілії! Водяні лілії!

Я почала повзти на животі по болоті, тягнучись до запаху. За п’ять кроків від того місця, де я впала, була вода. Ставок, а на його поверхні жовті квіти — прегарні лілії.

Я ледве втрималася: мені кортіло занурити обличчя у воду й пити, пити досхочу. Але в мене залишилося достатньо глузду, щоб схаменутися. Тремтячими руками я витягнула флягу, наповнила її водою й додала кілька крапель йоду. Півгодинне очікування завдало мені чималих мук, але я трималася. Я прочекала півгодини, принаймні доти, доки змогла витерпіти.

«Без поспіху», — вмовляла я себе.

Зробила маленький ковток і змусила себе зачекати. Тоді ще один. Протягом наступних кількох годин я випила півгалона води. А потім іще пів. Лізучи на дерево, я прихопила з собою ще трохи води і безперестанку посьорбувала її, я навіть з’їла трохи зайчатини й один із моїх дорогоцінних крекерів. До того часу як пролунав гімн, я почувалася набагато краще. На небі не з’явилося жодної фотографії, ніхто з трибутів сьогодні не помер. Я вирішила, що завтра залишуся тут, відпочину, для маскування вимащу наплічник болотом, зловлю кілька маленьких рибин, що їх я бачила в озері, накопаю цибулинок водяних лілій і приготую смачну страву. А сьогодні слід трохи поспати. Я ковзнула у спальний мішок, щосили притискаючи до себе флягу з водою.

За кілька годин я прокинулася від тупоту ніг. Я розгублено роззирнулася. Світанок іще не заяснів, але мої запалені очі й так усе бачили.

Важко не помітити вогненну стіну, яка мчить на тебе зі швидкістю вітру.

РОЗДІЛ 4

Моїм першим імпульсом було злізти з дерева, але як зробити це, коли ти пристебнута до гілки? Якимсь дивним чином мої пальці намацали на ремені застібку, і я впала на землю, досі борсаючись у спальному мішку. Часу на збори не залишилося. На щастя, і наплічник, і фляга з водою були в мішку. Я підхопила пояс, пристебнула мішок до плечей і щодуху помчала геть.

Усе довкола перетворилося на суцільне полум’я і дим. Палаючі гілки з тріском відламувалися й падали мені до ніг, розсипаючись іскрами. Все, що мені залишалося, — бігти туди, куди й інші: зайці, олені, я навіть помітила зграю диких вовків. Я повністю довірилася їм у виборі напрямку, бо їхні інстинкти значно гостріші, ніж мої. Але звірі й набагато прудкіші: вони так граційно оминали кущі й перескакували через повалені стовбури, що мені було годі їх наздогнати.

Жар був просто нестерпний, але дим — іще гірший. Я щомиті ризикувала задихнутися. Тож я затулила обличчя сорочкою, радо відмітивши, що вона просякла потом і хоч так-сяк мене захищає. Я бігла, задихаючись від кашлю, мішок калатав по спині, по обличчю хльоскали тоненькі гілочки, які нагло з’являлися з сірого туману. Але я бігла, бо знала, що повинна бігти.

Це було зовсім не схоже на випадковість, сумніваюся, що хтось із трибутів забув загасити вогонь. Полум’я, яке гнало мене геть, було неприродно високе й однорідне, а значить, рукотворне, машинотворне — одним словом, створене продюсерами. День був занадто спокійний. Жодної смерті, можливо, жодної бійки. Публіка в Капі-толії може занудьгувати: мовляв, ці Ігри геть не цікаві. А продюсери не повинні такого допустити.

Було зовсім не важко здогадатися, для чого все робиться. Зараз на арені зграя кар’єристів протистоїть усім іншим, які, мабуть, розпорошилися по всій території. Вогонь придумали для того, щоб викурити нас зі схованок і зігнати разом. Не дуже оригінальний метод, проте дієвий.

Я перестрибнула через палаючу колоду. На щастя, полум’я було не дуже високе. Але низ моєї куртки зайнявся, і я була змушена зупинитися, щоб загасити вогонь. Проте я не збиралася викидати куртку, а вирішила ризикнути: обпалену і досі тліючу, я запхала її у спальний мішок, сподіваючись, що нестача кисню придушить полум’я. У мене більше нічого немає, окрім того, що я ношу з собою, а треба ще якось виживати й надалі.

За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я душилася від кашлю, а легені, здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. На щастя, я встигла заховатися за камінь, перш ніж почалася блювота. Я позбулася своєї убогої вечері та всієї води, яку випила. Лізучи рачки, я блювала доти, доки в шлунку не залишилося нічого.