Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 23)

Я не знала, що й казати.

— Треба будо попередити мене, щоб я не справляла враження такої дурепи.

— Ні, твоя реакція була просто чудова. Якби ти знала, то все б зіпсувала, — сказала Порція.

— Вона просто хвилюється, що все чув її хлопець, — сказав Піта похмуро і витягнув іще один кривавий осколок із долоні.

На згадку про Гейла мої щоки знову спалахнули рум’янцем.

— У мене немає хлопця.

— Байдуже, — мовив Піта. — Але я впевнений, що він достатньо кмітливий, щоб відрізнити блеф від правди. До того ж ти не казала, що любиш мене. Тож просто забудьмо.

Його слова потроху доходили до мене. Мій гнів ущухав. Я не знала, що й думати: мене використали чи навпаки — зробили мені користь? Геймітч мав рацію. Я добре впоралася з інтерв’ю, але ким я видалася зі сцени? Дурним дівчиськом, яке тішилося своєю блискучою сукнею. І гиготіло. Тільки розповідаючи про Прим, я була собою. Але що ці кілька секунд у порівнянні з мовчазною смертельною силою Трача! Такою я і є — дурненька, блискуча й зовсім не виразна. Хоча ні, мої одинадцять балів за виступ перед продюсерами зробили свою справу.

Але тепер, завдяки Піті, я стала жаданою. Якщо вірити його словам, то я скорила не тільки його — я мала багато шанувальників. А якщо публіка справді вважатиме, що ми закохані… Я пам’ятаю, як тепло вони прийняли зізнання Піти. Нещасні Ромео і Джульєтта!.. Геймітч правий: Капітолію потрібно саме це. Раптом я злякалася, що моя реакція була недостатньо переконливою.

— Потому як Піта зізнався, що закоханий у мене, можна було сказати про мене те саме? — запитала я.

— Так, — відповіла Порція. — Ти наполегливо намагалася уникнути об’єктивів камер. Спалахнула рум’янцем. Усе було просто ідеально.

Решта збуджено вертіли головами на знак згоди.

— Тепер ти на вагу золота, люба. Спонсори до тебе в чергу ставатимуть, — сказав Геймітч.

Мені стало соромно за те, як я вчинила з Пітою.

— Вибач, що штовхнула тебе.

— Нічого страшного, — знизав Піта плечима. — Хоча технічно ти порушила правила.

— Як твої руки? — захвилювалась я.

— Скоро загояться, — відповів він.

З їдальні прилинули апетитні запахи, сповіщаючи, що вечеря на столі.

— Ходімо, час їсти, — мовив Геймітч.

Ми всі рушили за ним і розсілися за столом. Проте рука Піти не припиняла кривавитися, й Порція вивела його з їдальні, щоб надати першу допомогу. Суп із трояндових пелюсток ми з’їли без них. За кілька хвилин вони повернулися, Пітина долоня була обмотана бинтом. На мої плечі ліг важкий тягар провини. Завтра ми опинимося на арені. Піта зробив мені послугу, а я відплатила йому травмою. Скільки ще разів він виручатиме мене?

По вечері ми перебралися до вітальні й подивилися повтор інтерв’юй Мені здалося, що я була схожа на легковажну пустоголову дурепу, яка вертілася й хихикала, але всі запевнили мене, що я мала просто чарівний вигляд. Піта і так тримався досить непогано, але його останній хід — зізнання у щирому коханні — став абсолютно виграшним. А тоді крупним планом показали мене, заско-чену зненацька й рум’яну. Завдяки вмілим рукам Цинни я була досить сймпатичною, Пітине зізнання зробило мене жаданою, обставини, що склалися, додали моєму образу трагічності, й усе це разом зробило мене незабутньою.

Коли пролунали останні ноти гімну й екран перетворився на суцільну чорну пляму, ніхто не проронив і слова. Завтра на світанку нас розбудять і готуватимуть до появи на арені. Ігри почнуться не раніш як о десятій, адже жителі Капітолія ніколи не прокидаються так рано. Але ми з Пітою встанемо на світанні. Хтозна, як далеко їхати до арени, яку приготували для цьогорічних Ігор.

Я знала, що Геймітч та Еффі не поїдуть із нами, вони залишаться в Штабі та, сподіваюся, підписуватимуть контракти зі спонсорами, розроблятимуть стратегії і вирішуватимуть, коли і як посилати нам подарунки. Цинна й Порція супроводжуватимуть нас до останньої миті, аж до арени. Але все-таки попрощатись ми повинні саме зараз.

Еффі взяла нас обох за руки, на її очах виступили сльози, й вона побажала нам удачі. А також подякувала за те, що ми такі хороші трибути, найкращі, з якими їй випадало працювати. Але ж Еффі — це Еффі, вона не могла втриматися, щоб не бовкнути:

— Тепер я зовсім не здивуюся, коли наступного року мене нарешті переведуть у пристойніший округ.

Тоді вона поцілувала кожного з нас у щоку і поквапилася вийти з кімнати, абсолютно поглинута чи то емоціями, чи то думкою про можливе підвищення.

Геймітч схрестив руки на грудях і подивився на нас.

— Може, скажете кілька слів на прощання? Дасте пораду? — запитав Піта.

— Коли пролунає гонг, мчіть подалі що є духу. Жоден із вас не годиться для різанини біля Рогу достатку.

Просто вшивайтеся звідти, якнайдалі від інших, а ще шукайте воду, — мовив він. — Зрозуміли?

— А потім? — запитала я.

— Виживайте, — відповів Геймітч.

Цю-таки пораду він дав нам у поїзді, але цього разу він не був п’яний і не сміявся. У відповідь ми тільки кивнули. А що тут іще скажеш?

Коли я виходила з кімнати, Піта затримався, щоб поговорити з Порцією. Я неабияк цьому зраділа. Хоча мені було не уникнути прощання з Пітою, ліпше я зроблю це завтра. Я побачила, що ліжко у моїй кімнаті розстелене, хоча не було й сліду рудокосої дівчини-авокса. Якби я знала її ім’я! Треба було спитати. Вона могла б його написати. Чи показати жестами. Але, напевно, її б за це покарали.

Я прийняла душ і змила золоту фарбу, макіяж і запах краси зі свого тіла. Єдине, чого я не змила, то це яскравих вогників на нігтях. Вирішила залишити їх як нагадування. Катніс — дівчина у вогні. Можливо, це додасть мені сили і впевненості в собі на арені.

Я одягнула товсту пухнасту піжаму і залізла в ліжко. Приблизно з>а п’ять секунд я усвідомила, що не засну. А мені необхідно хоч трохи поспати, бо на арені кожна секунда втоми дорівнює смерті.

Це недобре. Спливла година, дві, три, а я так і не склепила очей. Я все уявляла, куди закинуть нас продюсери. В пустелю? На болото? Чи в холодне пустище? Моя єдина надія була н^ дерева: вони могли стати для мене сховищем, джерелом їжі та притулком. Дерева були майже завжди, адже пустельні краєвиди нудні, та й Ігри тоді закінчуються занадто швидко. Хоча при поганому кліматі й дерева не допоможуть. Цікаво, які пастки підготували продюсери, щоб оживити занадто нудні години? А ще не варто забувати про інших трибутів…

Що дужче я хотіла заснути, то далі втікав сон. Зрештою мені стало зовсім незатишно в ліжку. Я злізла на підлогу й почала дибати кімнатою туди-сюди. Серце калатало, мов навіжене, дихання прискорилося. Кімната перетворилася для мене на тюремну камеру. Повітря! Вийти на свіже повітря. Інакше я знову почну все трощити. Я вислизнула в коридор і попрямувала до дверей, що вели на дах. Виявилося, що вони не тільки не замкнені, але й прохилені. Напевно, хтось забув зачинити їх, та яке це має значення! Енергетичне поле, яке оточує будівлю, не дозволить утекти жодному відчайдухові. А я й не планую втікати, мені потрібно всього кілька ковтків свіжого повітря. Я волію побачити небо й місяць, насолодитися останньою ніччю, коли ніхто не полюватиме на мене.

Вночі дах не освітлювався, але тільки-но мої босі ноги ступили на кахляну підлогу, я одразу побачила силует, високий і темний на тлі яскравого сяйва, яким повсякчас світиться Панем. На вулицях був справжній гамір: музика, співи, гудки машин, а крізь товсті шиби в кімнаті я не чула жодного звуку. Я б могла непомітно позадкувати — через увесь цей галас Піта би й не помітив. Але нічне повітря було настільки солодке, що я просто не змогла повернутись у свою задушливу спальню-клітку. Та й хіба це щось змінить? Хіба наша розмова на щось уплине?

Я беззвучно наблизилася до нього і сказала:

— Ти маєш хоч трохи поспати.

Він здригнувся, але не обернувся. Тільки ледь помітно кивнув.

— Я не хотів проґавити гулянку. Зрештою, вона на нашу честь.

Я підійшла й перехилилася через бильце. Широкі вулиці були напхом напхані людьми, які танцювали та співали. Я примружилася, щоб роздивитися їхні маленькі фігурки.

— Це маскарад?

— А хто їх знає? — відповів Піта. — Тут щодня вбираються у дивакуватий одяг. Також не змогла заснути?

— Не можу відгородитися від думок, — мовила я.

— Думаєш про сім’ю? — запитав він.

— Ні,— відповіла я трохи винувато. — Про завтрашній день. Хоч думками тут і не зарадиш.

У блідому світлі я роздивилася Пітине обличчя, а ще побачила, що він якось дивно стискає поранену долоню.

— Мені справді дуже шкода, що через мене ти поранив собі руку.

— Байдуже, Катніс, — мовив він. — Я ніколи не був реальним претендентом на перемогу в цих Іграх.

— Не можна так казати, — відповіла я.

— Чому ні? Це ж правда. Єдине, чого я хочу, — не зганьбитися і…— він вагався.

— І що? — наполягала я.

— Не можу підібрати влучні слова. Просто… коли я помиратиму, к хочу залишитися самим собою. Ну, хіба в цьому є здоровий глузд? — запитав він.

Я похитала головою. Як іще можна померти, окрім як собою?

— Я не хочу, щоб Ігри змінили мене. Перетворили на чудовисько, яким я не є.

Я прикусила губу. Отже, поки я міркувала над тим, як можна використати дерева, Піта складав плани, як грати так, щоб зберегти своє «я». Своє чисте, незаплямоване «я».

— Ти хочеш сказати, що взагалі нікого не вбиватимеш? — запитала я.