Сьюзен Коллинз – Голодні ігри (страница 15)

Мої думки були не тут — вони мандрували ген-ген далеко. Я думала про матір і про Прим. Мабуть, вони вже прокинулися, і саме зараз мати варить кашу на сніданок. Зараз Прим подоїть козу, а потім піде до школи. Спливло тільки два дні відтоді, як я покинула рідну домівку. Невже це можливо? Так, лишень два дні. Цікаво, як вони відреагували на мій полум’яний дебют на церемонії відкриття? Може, це вселило в них надію, а може, навпаки — вбило останні залишки тієї, що була? Нелегко бачити двадцять чотири трибути, вишикувані колом, і усвідомлювати, що тільки один із них виживе.

До кімнати увійшли Геймітч і Піта, обоє побажали мені доброго ранку і наповнили свої тарілки їжею.

Я помітила, що Піта одягнений у такий самий костюм, як і я, і це не на жарт мене розізлило. Треба буде сказати кілька «ласкавих» слів Цинні. Коли почнуться справжні Ігри, це явно не зіграє нам на руку. І стилісти мають усвідомлювати це. А тоді я згадала, як Геймітч наказував мені робити все, що звелять стилісти. Якби моїм стилістом був не Цинна, я би просто його ігнорувала. Але після вчорашнього тріумфу в мене не було причин для критики.

Перед тренуванням я неабияк нервувала. Як правило, протягом трьох днів усі трибути тренуються разом, а на четвертий день кожен із них отримує можливість продемонструвати свої вміння перед продюсерами. Але думка про те, що сьогодні я повинна зустрітися зі всіма іншими трибутами, викликала в мене страх. Я почала вертіти в руках булочку, яку щойно взяла з кошика, але апетиту ніби й не було.

Прикінчивши кілька порцій м’яса, Геймітч важко зітхнув і відставив тарілку вбік. Тоді запустив руку за пазуху й витягнув звідки флягу, зробив кілька ковтків і зіперся ліктями на стіл.

— Що ж, перейдімо до справи. Тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас тренували нарізно. Вирішити треба зараз.

— А навіщо нам тренуватися нарізно? — запитала я.

— У когось із вас може бути якесь особливе вміння, а ви ж не хочете, щоб про це дізналися інші,— мовив Геймітч.

Ми з Пітою коротко обмінялися поглядами.

— Я не вмію нічого особливого, — відповів Піта. — А твоє вміння для мене не таємниця, еге ж? Ну, я маю на увазі, що за життя з’їв чимало твоїх білок.

Мені ніколи не спадало на думку, що Піта їв моїх білок. Чомусь я завжди уявляла собі, як пекар, ховаючись, готує тих білок і з’їдає так, щоб ніхто не бачив. Не через жадібність. А тому, що зазвичай міські сім’ї їдять дороге м’ясо, придбане у м’ясника. Телятину, курятину або конятину.

— Ми можемо тренуватися разом, — мовила я до Геймітча. Піта кивнув на згоду.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, що ви вмієте, — сказав Геймітч.

— Я не вмію геть нічого, — відповів Піта. — Адже пекти хліб — в Іграх це навряд чи рахується.

— Вибач, це справді не рахується… Катніс, мені уже відомо, що ти добре вправляєшся з ножем, — мовив Геймітч.

— Не дуже добре. Але я мисливець, — сказала я. — Моя зброя — лук і стріли.

— Ти справді влучний стрілець? — запитав Геймітч.

Мені знадобилося кілька секунд на роздуми. Я годувала свою сім’ю п’ять років. А це зовсім не просто. Я, певна річ, стріляю не так добре, як батько, але в нього було більше практики. Я стріляю краще, ніж Гейл, адже практики більше в мене, ніж у нього. А що ж до пасток і силець, то тут Гейлу немає рівних.

— Я радше…

— Вона стріляє ідеально, — перебив мене Піта. — Тато часто купує в неї білок. І постійно каже, що стріла Катніс ніколи не псує м’яса, завжди поціляє в око. Так само і з зайцями, яких Катніс продає м’яснику. Підстрелити оленя — це їй також до снаги.

Така похвала з вуст Піти заскочила мене зненацька. Дивно, що він узагалі бодай зрідка звертав на мене увагу. А ще дивніше, що він мене так хвалить.

— Що це ти робиш? — запитала я, і в моєму голосі пролунали нотки підозри.

— А що це ти робиш? — відгукнувся він. — Якщо хочеш, щоб Геймітч тобі допоміг, мусиш розказати йому все, що вмієш. Не слід недооцінювати себе, — сказав Піта.

Не знаю чому, але його слова мене розізлили.

— А чому ти не розповіси про себе? Я бачила тебе на ринку. Ти здатен тягати мішки сто фунтів вагою, — : випалила я. — Розкажи йому про це. Хіба це не особливе вміння?

— Ну звісно, це особливе вміння. І на арені будуть сотні натоптаних борошном лантухів. Спеціально для мене, щоб я мав можливість чавити ними людей. Мішки — це не зброя. І тобі це добре відомо, — гаркнув він у відповідь.

— Він управний у боротьбі,— сказала я Геймітчу. — Минулого року в школі він посів друге місце у змаганнях із боротьби. Перше посів його брат.

— Ну, і що з того? Часто тобі доводилося бачити, як двоє супротивників на арені забивали один одного до смерті? — сказав Піта з відразою.

— Завжди хтось із кимсь б’ється. Все, що тобі потрібно, — це роздобути ніж, і в тебе принаймні з’явиться шанс. Якщо ж у бійку влізу я, мені кінець! — мене переповнювала злість, і я мало не кричала.

— Не влізеш ти в бійку. Ти замешкаєш десь високо на дереві, їстимеш сирих білок і одного по одному вбиватимеш конкурентів своїми стрілами. Знаєш, що сказала мені мати, коли прийшла зі мною попрощатися? Що, можливо, цього року Округ 12 нарешті матиме переможця. Спочатку я подумав, що вона хотіла підбадьорити мене, а тоді втямив, що вона мала на увазі не мене, а тебе! — випалив Піта.

— Ні, вона мала на увазі тебе, — відмахнулася я.

— Мама сказала: «О, вона вміє виживати». Вона, — мовив Піта.

Я зовсім не чекала цього. Невже його мати й справді сказала таке про мене? Невже вона вважає, що в мене більше шансів, ніж у її сина? Але біль, який я побачила в очах Піти, свідчив про те, що він каже правду.

Раптом я знову опинилася на задньому дворі пекарні, й дощ стікав холодними струмками по моїй спині. Мене привів туди голод. Я почувалася так, ніби мені знову одинадцять.

— Тільки тому, що колись мені допомогли.

Погляд Піти ковзнув на булочку в моїх руках,

і я зрозуміла, що він також пам’ятає той день. Але Піта тільки знизав плечима й мовив:

— На арені тобі також допомагатимуть. Люди шикуватимуться в чергу, щоб тільки отримати можливість спонсорувати тебе.

— Так само, як і тебе, — сказала я.

Піта лише закотив очі й подивився на Геймітча.

— Вона й не уявляє, яке справляє враження, — мовив він і відвів погляд.

Що в дідька він верзе? Хтось допомагатиме мені? Коли ми помирали з голоду, ніхто мені не допоміг! Ніхто, крім Піти. І тільки тоді, коли в мене з’явився товар на обмШ, усе змінилося. Я вмію торгуватися. Чи ні? Яке враження я справляю? Слабкої і нужденної? І люди згоджуються на мої пропозиції з жалю? Невже це правда? Так, іноді торговці бувають занадто щедрими зі мною, але я завжди пояснювала це тим, що вони знали мого батька. До того ж мій товар завжди першокласний. Ніхто не жаліє мене!

Я пильно подивилася на булочку, яку тримала в руці, й вирішила, що Піта просто хотів мене образити.

Мої роздуми перебив Геймітч:

— Що ж. Добре, добре. Катніс, ніхто не може гарантувати, що на арені буде лук зі стрілами, але під час показового виступу перед продюсерами продемонструй їм усе, на що здатна. До того часу краще зовсім не підходь до лука. Ти щось тямиш у пастках?

— Я знаю кілька основних дилець, — пробурмотіла я.

— Це може вельми допомогти, коли доведеться здобувати їжу, — мовив Геймітч. — Піта, вона має рацію: не слід недооцінювати себе, коли ти на арені. Дуже часто фізична сила дає гравцеві неабияку перевагу. У Тренувальному Центрі будуть різноманітні тягарі, тож не демонструй іншим трибутам, наскільки ти дужий. Отже, ви обоє відвідуватимете тренування разом зі всіма. Намагайтеся навчитися чогось нового. Кидайте спис. Вправляйтеся з булавою. Вчіться правильно в’язати вузли, але в жодному разі не демонструйте те, що вмієте робити найкраще, до показового виступу перед продюсерами. Зрозуміло? — запитав Геймітч.

Ми з Пітою одностайно кивнули.

— І ще одне. Я хочу, щоб на публіці ви завжди були разом, — додав Геймітч.

Ми синхронно запротестували, але Геймітч грюкнув кулаком по столу.

— Завжди! І це не обговорюється! Ви пообіцяли, що робитимете все, як я звелю. Я хочу, щоб ви завжди були разом, виявляли дружні почуття. А тепер вимітайтеся звідси. О десятій біля ліфта на вас чекатиме Еффі. Приємного тренування.

Я закусила губу й попрямувала до своєї кімнати. Демонстративно грюкнула дверима, попередньо переконавшись, що Піта почує. Сіла на ліжко; я була не на жарт розлючена. Я ненавиділа Геймітча, ненавиділа Піту, ненавиділа себе за те, що згадала про той дощовий день і про хліб.

Це просто смішно! Ми з Пітою повинні вдавати друзів! Вихваляти вміння одне одного, підбадьорювати. Тоді як насправді ми супротивники, і в певну мить нам доведеться забути про гру в друзів. І можливо, я би просто зараз почала звикати до суперництва, якби не Геймітч зі своїми дурними ідеями. Сама винна: я ж бо сказала Геймітчу, щоб тренував нас разом. Але ж я не мала на увазі, що хочу весь час бути з Пітою. А він, до речі, теж не бачить у мені партнера.

В голові знову і знову лунали слова Піти: «Вона й не уявляє, яке справляє враження». Він явно хотів мене принизити. Правда ж? Але якась крихітна часточка мене сприйняла це як комплімент. А може, він вважає мене привабливою? Ні, це неможливо. Я не відчувала до Піти нічого схожого, Дивно, що він так багато знає про моє полювання. Але і я не забувала про нього. Мішки з борошном. Боротьба. Я також стежила за хлопцем із хлібом.