Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 41)
Фонтан діамантових краплин, розбризканих колесами, ще не встиг торкнутися землі, а водій уже вискочив й опинився поруч, допомагаючи підвестися.
— Ви живі? Слава Богу! — і вже спокійніше докорив: — Хіба можна так вискакувати на червоне світло? Не дивлячись? Література понад життя? — нахилився, щоб допомогти їй обтруситись — і завмер.
Він дуже змінився, постарів. Чорна шкіряна куртка та джинси зробили його постать звичайною й типовою. На засмаглому обличчі — легенька сіточка мілких зморщок, у темному, коротко підстриженому волоссі — срібні нитки сивини. І світло-карі очі. Але вона впізнала б їх погляд і в тисячному натовпі — так він дивився тоді, коли тричі об’їжджав її в степу.
Мовчки стояли, дивилися одне на одного й не рухались.
А поруч скреготіли гальма — ззаду не могли проїхати, а зустрічні зупинялись, аби з’ясувати, що сталося.
Вони стояли, оточені машинами. Якийсь нетерплячий водій почав сигналити. Уїдливо дзвенів трамвай.
Юлій спитав ледь чутно:
— Ти не побоїшся спробувати ще раз?
Софія кинулася в його обійми й задихнулась, відчувши ці пальці на своїх плечах. Тепер він був набагато вищим, і їй ніяк не вдавалося дотягтися до його губ.
Несподіваний вітер наповнив міське повітря пахощами степових трав, з денного неба посипалися різнобарвні зірки, але це помітили тільки двоє.
— Ці круті виробляють на дорогах, що хочуть! — голосно коментувала пригоду енергійна бабуся, рум’яніша за свій яскраво-рожевий берет. — Правила не для них! Порушать — і відкупляться!
Життєрадісний кругловидий вусань звісився з високої кабіни КамАЗу та хляпнув по обтягнутій чорною шкірянкою спині:
— Вітаю, колего! Тільки весілля раджу справляти не на проїжджій частині!
Але винуватець ДТП лише здивовано повернув у його бік притрушене зоряним пилом обличчя і ще міцніше пригорнув до себе руду жінку в зеленому плащі.
На перехресті Пушкінської та Гіршмана скупчилася величезна кількість машин.
З кабіни КамАЗу голосно лунала пісня:
Веселий водій пальцями барабанив по керму в такт мелодії, його не цікавило, який-такий індійський поет і в якому столітті написав слова. Міркував, що застряг надовго. Цей затор загрожував перетворитися на чималенький корок… Не біда, хай там, у магазині, почекають на свою «Мівіну», якою завантажили повний кузов, не горить. Він по-доброму заздрив цим двом, що так виклично обнімалися серед дороги.
Сонце, нарешті, повністю вислизнуло з-за хмар, і мокрі вулиці святково засяяли для всіх мешканців великого міста. Над входом у метро повітря прикрасила скромна половинка райдуги.
Була приблизно четверта пополудні.
Рання осінь.