Светлана Горбань – Якщо полюбиш прокляття (страница 11)

— Але ж так і повинно бути?

— Час має рухатися по спіралі, виток за витком, підійматися вище і вище, як гадюка забирається на дерево. А він ходить колами, і все повторюється майже без змін, — Огнеславі набридло пояснювати й вона замовкла.

— Я бачив, як лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?

— Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.

— Авілара?

— Авілара уже немає, на його місці розпростерся дикий степ.

— А є інші країни? Інші світи?

— Є. І багато.

— Де?

— За межею.

— Чому ж ми про них не знаємо?

— Бо туди майже неможливо потрапити.

— Оце так! — Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. — Я пробував перепливти річку, та мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?

— Зможе, якщо захоче.

— Хто?

— Той, кому написано на роду.

— То, може, він ще й не народився?

— Схоже, що вже народився. І давно. І він про це знає, — з серцем мовила чаклунка, зловісно посміхаючись, тож хлопець навіть не наважився запитати, про кого йдеться.

Між тим у розмову втрутився Гайнелій.

— А чому чарівна Віланда не може поїхати до печери зі своїми прислужниками? — неспішно поцікавився він.

Диводан підскочив:

— Справді! Чому?

Віланда зітхнула:

— Наші прислужники — чудові виконавці наказів. І не більше. Самі зроду ні до чого не додумаються. За Райдужною Брамою на нас чекатимуть несподіванки. Та й дорога туди дуже небезпечна.

— Небезпечна? Для тебе? Хіба ти чогось боїшся?

— Боюсь, що мені можуть зашкодити два дуже вправні чаклуни. Бо одному з них не до вподоби Тровікові пророцтва.

— А що станеться, якщо вони здійсняться?

— Життя стане іншим.

— Кращим?

— Не знаю. Просто іншим.

— А раптом стане гірше?

— Гірше не буде, — суворо мовила Огнеслава. — Ми живемо наче в льосі. Погляньте, що діється: віками нічого не змінюється. Навіть погода щороку однакова. Ви живете точнісінько так, як ваші діди та прадіди.

— Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, — Диводан заговорив якось невпевнено і сам здивувався — чому?

Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.

Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.

— Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, — мовила вона, карбуючи кожне слово.

Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.

Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.

Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:

— Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?

— Саме він.

— У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?

У відповідь рудий хлопець лише зітнув плечима:

— А що мені залишається робити?

Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою…

Уночі він довго не міг заснути, згадував давні розмови з бабусею:

— А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..

— Давно… Ніхто цього вже не пам’ятає. Згинула без сліду.

— І Огнеслава про це знала?

— Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно…

— А вона?

— Затуляла обличчя руками й не сперечалась.

Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя упевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, — і не міг, вона здавалася йому надто величною.

Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.

— Ну хоч трохи? — перепитав нетерпляче.

— Волосся у неї таке, як і в тебе, — тихо мовила старенька. — Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.

Від цих спогадів стало ще сумніше.

З боків наче стискали важкі камінні стіни — і повітря тяжко лягало на груди.

Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м’ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:

— А які пундики чаклуни їдять?

— Звичайні, — прислуга показала великі рідкі зуби. — Тільки спершу їх зачаровують.

— Навіщо?

— Вони ж живуть в іншому часі.

— О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.

— А ти не думай про це, то й голова не болітиме, — доброзичливо мовила служка.