Стивен Кинг – Сяйво (страница 67)

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде перевірити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя: «Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді приходив вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо живоплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав: «Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй, що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно посміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити сина.

36. Ліфт

Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому за ним по безконечному засніженому полю гналися величезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив, що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми — брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке? Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного столика: без п’яти дванадцята.

Знову щось загуділо. Голосний, рівномірний гул, що зовсім непомітно змінював тон. Він припинився, почулося клацання. Деренчливе «бум!». Глухий удар. Гудіння відновилося.

Ліфт.

Денні сів у ліжку.

— Тату? Тату? — голос був сонним і переляканим.

— Доко, я тут, — сказав Джек. — Залазь-но до нас. Мама теж прокинулася.

Зашелестіли простирадла — це Денні влігся між ними.

— Це ліфт, — прошептав він.

— Правильно, — підтвердив Джек. — Усього лише ліфт.

— Тобто як це всього лише? — зажадала відповіді Венді. У голосі почулася льодова нотка істерії. — Середина ночі. Хто ж у ньому катається?

Гууууууу. Клінк-кланк. Тепер — над головою. Деренчать, зачиняючись, дверцята, відчиняються й зачиняються двері на поверхи. Потім знову гул мотора й тросів.

Денні тихенько заскиглив.

Джек спустив ноги з ліжка на підлогу.

— Може, коротке замикання? Я перевірю.

— Не смій виходити з кімнати!

— Не дурій, — сказав він, натягаючи халат. — Це моя робота.

Венді одразу вискочила з ліжка слідом за ним. За собою вона поволокла Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді...

— Що таке? — тужно запитав Денні. — Що сталося, тату?

Той замість відповіді пішов геть із сердитим, застиглим обличчям. Біля дверей він підв’язав халат поясом, відчинив їх й вийшов у неосвітлений коридор.

Венді на мить завагалася, так що першим з місця рушив Денні. Вона швидко наздогнала його, і в коридор вони вийшли разом.

Джек не ввімкнув світло. Вона пошукала вимикач, що запалював чотири лампи під стелею коридорчика, що вів до основного коридору. Джек, що обігнав їх, уже звертав за ріг. Вимикач цього разу знайшов Денні. Він підняв нагору всі три важільці. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта, освітився.

Джек стояв на майданчику з лавочками й плювальницями — нерухомо стояв перед закритими дверима ліфта. Він здався Венді якоюсь абсурдною версією сучасного Гамле-та — вицвілий картатий халат, коричневі стоптані тапочки зі шкіри. Нерішуча фігура, яку так загіпнотизувала трагедія, що насувається, що відвести її або як-небудь змінити стан справ цій людині не під силу.

(перестань, що це, Господи, за божевільні думки)

Її долоню боляче стиснула рука Денні. Хлопчик наполегливо дивився на неї знизу вгору, обличчя напружилося, на ньому відбилася тривога. Вона зрозуміла: Денні вловив плин її думок. Неможливо було сказати, як багато — або мало — з них йому зрозуміло, але Венді почервоніла, почуваючи себе майже так, ніби син застав її за мастурбацією.

— Ходімо, — сказала Венді, і вони рушили по коридору до Джека.

Гудіння й клацання тут було чутно голосніше, вони вселяли жах, паралізуючи енергію. Джек з гарячковою наполегливістю дивився на закриті двері ліфта. Крізь ромбовидне віконце на дверях Венді вдалося розрізнити троси, вони теж тихенько гуділи. Ліфт, клацнувши, зупинився під ними, у вестибюлі. Почувся стукіт дверцят, що відчинялися. І...

(вечірка)

Чому вона подумала «вечірка»? Слово влетіло їй у голову без жодних причин, просто так. В «Оверлуку» стояла напружена тиша — лише з шахти ліфта чулися дивні звуки (оце, мабуть, вечірка!)

(:???ЯКА ВЕЧІРКА???)

На якусь долю секунди у Венді в голові зринула така реальна картина, що їй здалося, начебто вона згадала це... це був не рядовий спогад, яких повно, але скарб із тих, які зберігаєш для зовсім особливих випадків і якими рідко ділишся вголос. Вогні... сотні, може, тисячі вогнів. Вогні й фарби. Ляскають пробки шампанського. Оркестр — сорок музик — грає «Під настрій» Ґлена Міллера. Але Ґлен Міллер дав дуба від своєї сигарети з марихуаною ще до того, як Венді народилася, звідки вона може пам’ятати Ґлена Міллера?

Вона опустила погляд на Денні й побачила, що той схилив голову набік, начебто чув щось, чого не чула вона. Він дуже сполотнів.

Бух.

Унизу ляснули двері. Ліфт, гудучи й завиваючи, почав підйом. Крізь ромбовидне віконце Венді побачила спершу корпус мотора над кабіною, потім у ромбиках латунних дверей зринув інтер’єр кабіни. Вона була порожня. Кабіна була порожня, порожня, але

(у ніч вечірки тут, мабуть, юрбилися люди, переповняючи кабіну понад усяку міру... але, звичайно, тоді вона була новенькою, а вони всі були в масках)

(???У ЯКИХ МАСКАХ???)

Кабіна зупинилася на четвертому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя перетворилося на суцільні очі. Рот стиснувся в перелякану безкровну щілинку. Над ними знову задеренчали латунні двері. Стукнувши, відчинилися дверцята ліфта, відчинилися зі стукотом — адже прийшов час сказати

(доброго вечора... доброго вечора... так, чудово... ні, слово честі, я не можу залишитися до зняття масок... рано в ліжко, рано вставати... о, чи це не Шейла? Он той чернець? Шейла вирядилася ченцем — як дотепно, правда?., так, на добраніч... на добра...)

Бух.

Брязнули важелі. Запрацював мотор. Кабіна, завиваючи, знову поїхала вниз.

— Джеку, — прошептала Венді, — Що це? Що з ним таке?

— Коротке замикання, — сказав він. Його обличчя начебто одерев’яніло. — Я ж сказав, це коротке замикання.

— У мене в голові увесь час чутні голоси! — закричала вона. — Що це? Що сталося? Я почуваю себе так, начебто божеволію!

— Які голоси? — Він дивився на неї убивче чемно.

Вона повернулася до Денні.

— Ти?..

Хлопчик повільно кивнув.

— Так. І музика. Начебто з давніх часів. У голові.

Кабіна знову зупинилася. Порожнісінький готель, потріскуючи, мовчав. Зовні в темряві завивав під карнизами вітер.