Стивен Кинг – Сяйво (страница 64)

Джек стояв біля кабіни снігохода, і головний біль повертався. До чого все звелося? Поїхати чи залишитися. Дуже просто. І нема чого ускладнювати. Ми їдемо або залишаємося?

«Якщо їдемо, скільки мине часу, перш ніж ти знайдеш у Сайдвіндері яку-небудь тамтешню діру, — запитав його внутрішній голос, — темну комірку з паршивим кольоровим теликом, де неголені безробітні цілісінькі дні дивляться розважальні програми, вбиваючи час. Де в чоловічій вбиральні смердить сечею, якій не менше двох тисяч років, а в очку унітаза завжди плаває бичок «Кемела»? Де склянка пива — тридцять центів, закушуєш сіллю, а в музичний автомат завантажено сімдесят старих “кантрі”?»

Скільки часу? О Господи, як же він боїться, що часу знадобиться зовсім небагато.

— Я не можу виграти, — дуже тихо мовив він. Ось воно. Немов Джек намагається грати в «солітер», але з-під руки пропав туз.

Він різко нахилився до мотора «Скіда» і висмикнув магнето. Легкість, з якою воно відірвалося, викликала нудоту. Джек глянув на нього, потім пройшов до задніх дверей сараю й відчинив їх.

Звідти відкривався нічим не загороджений вид на гори — у мерехтливому блиску ранку вони були красиві, як на поштовій листівці. Угору по схилу, майже на милю, до перших сосон простиралася сніжна цілина. Джек кинув магнето в сніг так далеко, як тільки зумів. Воно полетіло значно далі, ніж мусило, і впавши, зметнуло легку сніжну хмарину. Вітерець відніс сніжну крупу до нових місць відпочинку. Розсіяти її, он воно як. Нема чого тут дивитися. Усе пройшло. Розсіялося.

Джека обійняло почуття спокою.

Він довго простояв у дверях, дихаючи чудовим гірським повітрям, потім рішуче зачинив їх і пішов через інші двері сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався й погрався в сніжки з Денні.

34. Кущі

Настало 29 листопада. Три дні тому був День подяки. Останній тиждень видався на славу. Такого обіду, як на День подяки, вдома їм ще не доводилося їсти. Для розмаїтості Венді приготувала індичку Діка Геллорана, але всі наїлися від пуза, навіть не приступивши до розчленовування веселої пташки. Джек простогнав, що їстимуть вони тепер індичку до кінця зими — у сандвічах, з локшиною, у сметані, із сюрпризом...

Венді ледь посміхнулася.

— Ні, — сказала вона, — тільки до Різдва. А потім буде каплун.

Джек і Денні хором застогнали.

Синці із шиї Денні зникли, а з ними — майже вс!і страхи. У День подяки Венді катала сина на санках, а Джек працював над п’єсою, яка вже наближалася до завершення.

— Усе ще боїшся, доко? — поцікавилася Венді, не знаючи, як запитати не настільки прямо.

— Так, — просто відповів той, — але тепер я тримаюся в безпечних місцях.

— Тато каже, що рано або пізно лісники зацікавляться тим, чому ми не виходимо на зв’язок по рації. І приїдуть подивитися, чи все гаразд. Тоді можна буде поїхати. Нам з тобою. А тато залишиться до весни. У нього є на це вагомі причини. У певному сенсі, доко... знаю, тобі важко це зрозуміти... ми загнані в кут.

— Ага, — ухильно відповів хлопчик.

Цього сяючого полудня батьки залишилися вдвох нагорі, і Денні знав, що вони кохаються. Зараз вони задрімали. Денні знав, вони щасливі. Мама ще побоювалася, а ось татова позиція була дивною. Начебто він зробив щось дуже важке, і зробив правильно. Але, схоже, Денні не цілком розумів, що саме. Батько навіть у думках ретельно охороняв це. Денні міркував: чи можна радіти вчинку й одночасно соромитися його настільки, щоб намагатися про нього не думати? Питання не давало спокою. Денні вважав, що коли все гаразд, такого бути не може. Як не намагався хлопчик проникнути в батькові думки, проступала лише невиразна картинка: високо в пронизливо-синьому небі кружляло щось на кшталт восьминога. Два рази Денні зосереджувався доволі сильно, щоб уловити, що це, і обидва рази тато раптом упирався в нього таким пронизливим і страхаючим поглядом, начебто знав, чим Денні зайнятий.

Зараз Денні у вестибюлі готувався вийти на вулицю. Він гуляв часто, прихоплюючи то санки, то снігоступи. Йому подобалося бувати поза готелем. Коли він опинявся за'двери-ма, на сонячному світлі, у нього немов гора падала з пліч.

Хлопчик приніс стілець, став на нього, із шафки біля танцювального залу дістав куртку й стьобані штани, а потім сів, щоб їх надягти. Чоботи лежали в коробці для взуття. Він натягнув їх, а коли заходився шнурувати й зав’язувати акуратним «бабусиним» вузлом сирицеві шнурки, то язик від старанності виповз з куточка рота назовні. Рукавиці, лижна маска — і готово.

Пройшовши через кухню до чорного ходу, хлопчик спинився. Йому набридло гратися на задньому дворі, до того ж у ці години місце, де він грався, закривала тінь готелю. Денні не подобалося бути в тіні «Оверлука». Він вирішив, що замість цього надягне снігоступи й сходить на дитячий майданчик. Дік Геллоран велів триматися подалі від кущів живоплоту, але думка про звірів-дерев не надто переймала хлопчика. Зараз їх поховали під собою замети, виднілися лише підвищення невизначеної форми — колись вони були головою кролика й хвостами левів. Отак визираючи з-під снігу, вони здавалися радше безглуздими, ніж страхаючими.

Денні відчинив чорний хід і взяв із майданчика для підвозу молока свої снігоступи. П’ять хвилин по тому на парадному ґанку він прикріпив їх до ніг. Тато казав, що в нього (Денні) талант ходити на снігоступах — ледачий шаркаючий крок, поворот щиколотки, від якого пухнастий сніг злітає із кріплень саме перед тим, як нога знову опускається на землю, — йому залишається тільки наростити на стегна, гомілки й щиколотки необхідну мускулатуру. Денні виявив, що щиколотки втомлюються раніше. Ходіння на снігоступах точно так само стомлювало їх, як катання на ковзанах, — адже доводилося увесь час обтрушувати кріплення. Приблизно кожні п’ять хвилин Денні доводилося зупинятися, щоб відпочити, розставивши ноги й вирівнявши снігоступи.

Але по дорозі до дитячого майданчика відпочивати не треба було, він увесь час ішов під гору. Денні заледве перебрався через дивовижний замет, радше схожий на дюну, яку намело на парадний ґанок, і менше ніж за десять хвилин уже тримався рукою в рукавиці за гірку на дитячому майданчику. Він майже не задйхався.

Дитячий майданчик під глибоким снігом був значно симпатичніший, ніж восени. Він нагадував парк атракціонів. Ланцюги гойдалки примерзли, химерно перекручені, сидіння лежали просто на снігу. Смуга перешкод перетворилася на крижану печеру, яку стерегли крижані зуби бурульок. З-під снігу визирали тільки димарі іграшкового «Оверлука»,

(Добре було б, щоб і справжній так само завалило... тільки щоб нас не було всередині.)

так у двох місцях, як ескімоські голки, визирали верхівки цементних кілець. Денні підійшов до них, присів навпочіпки й почав копати. Дуже скоро темна паща одного з кілець відчинилася, і хлопчик протиснувся в холодний тунель. Він уявляв себе Патріком Макґугеном, секретним агентом (цю програму на беррінґтонському телеканалі показували двічі, і тато жодного разу її не пропустив — він готовий був не ходити в гості, щоб залишитися вдома й подивитися «Секретного агента» або «Месників», а Денні завжди дивився разом з ним), що тікає по швейцарських горах від агентів КДБ. Отут були лавини, а його подружку вбив отруєною стрілою сумнозвісний агент КДБ Слоббо, але десь неподалік була антигравітаційна машина росіян. Можливо, в кінці цього тунелю. Він дістав свій автомат і покрокував по цементному тунелю, широко розкривши насторожені очі, видихаючи повітря.

Дальній кінець кільця виявився щільно перекритий снігом. Денні спробував прокопатися наскрізь і здивувався (а трохи й стривожився), наскільки міцним — майже як лід — виявився сніг через холодний вантаж, що постійно тиснув згори.

Вигадана гра розпалася. Денні раптом зміркував, що замкнений у тісному цементному тунелі, а тому добряче нервує. Він почув власний подих, який здався вологим, гучним і швидким. Він був під снігом, а через отвір, який Денні викопав, щоб потрапити сюди, світло майже не проникало. Хлопчикові раптом найдужче в світі захотілося опинитись нагорі, він раптом згадав, що тато з мамою сплять і не знають, де він, і що якщо цю діру засипле, він опиниться в пастці — а «Оверлук» його недолюблює.

Денні із зусиллям розвернувся й поповз по цементній трубі назад, за спиною дерев’яно потріскували снігоступи, під долоньками хрумтіло мертве осикове листя останнього листопаду. Щойно він дістався до кінця, до холодного світла, що лилося згори, як сніг справді обвалився — зовсім трохи, але досить, щоб припудрити малого, перекрити викопаний ним у снігу отвір і залишити Денні в темряві.

На мить розум хлопчика заціпенів у цілковитій паніці, не здатний міркувати. Потім, немов зоддалік, почувся наказ батька: ніколи не гратися на стовінґтонському смітнику, адже дурні, бува, викидають старі холодильники, не знявши дверцят. Якщо заберешся всередину й вони випадково зачиняться, вибратися неможливо. Умреш у темряві.

(Ти ж не хочеш, щоб таке сталося з тобою, га, доко?)

(Ні, тату)

Але таке сталося, підказав, шаленіючи, розум, сталося, ти в темряві, ти замкнений, і отут холодно, як у холодильнику І...

(тут зі мною є щось іще)

Судорожно зойкнувши, Денні перестав дихати. По жилах розтікся жах, що наганяє сон. Так. Так. Тут разом із ним було щось іще, щось жахливе, що «Оверлук» приберіг саме для такого випадку. Може, величезний павук, що ховається в норі під опалим листами або пацюк... а може, труп якого-небудь малюка, що вмер тут, на дитячому майданчику. Чи траплялося тут таке? Так, подумав Денні, можливо. Пригадалася та жінка у ванні. Кров із мозком на стіні президентського люкса. І малюк із розбитою при падінні чи то з брусів, чи з гойдалки головою, що повзе за ним у темряві, посміхаючись, і шукає одного останнього товариша для ігор на нескінченному дитячому майданчику. Назавжди. Ось-ось стане чутно, як він наближається.