Стивен Кинг – Сяйво (страница 39)

— Так, — сказав він, — а де Денні?

— Він? Десь у будинку. На вулиці збираються хмари... їсти хочеш?

Джек з удаваною жагою погладив пружний, обтягнутий джинсами зад.

— Як вовк, мадам.

— Обережніше, п’яничко. Узявся за гуж...

— Трахнемося, мадам? — запитав він, не перестаючи погладжувати. — Паскудні картинки? Неприродні пози?

Коли вони проходили під аркою, Джек один-єдиний раз оглянувся на коробку, в якій сховав

(чий?)

альбом. Без світла вона перетворилася на силует, нічого більше. Джек відчував полегшення від того, що веде Венді звідси. У міру того як вони наближалися до сходів, пристрасть ставала все менше награною, все більше справжньої.

— Не виключено, — відповіла вона. — Ось зробимо тобі сандвіч... Ой-ой-ой! — Вона, хихикаючи, увернулася від нього. — Лоскотно!

— Хіба ж так Джек Торренс хотів би лоскотати вас, мадам...

— Відчепись, Джеку. Як щодо шинки із сиром... для початку?

Вони разом піднялися по сходах, і Джек більше не оглядався. Але йому згадалися слова Ватсона:

«Привиди є у кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають і їдуть...»

Зачинивши за ними двері підвалу, Венді замкнула цю думку в темряві.

19. Перед двісті сімнадцятим

Денні згадував слова іншої людини, яка відпрацювала сезон в «Оверлуку»:

«Вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася нехороша річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні!.. Оминай його...»

Двері виявилися звичайнісінькими і нічим не відрізнялися від будь-яких інших на перших двох поверхах готелю. Пофарбовані в темно-сірий колір, вони були всередині коридорчика, під гострим кутом третього поверху, що з'єднується з головним холом. Цифри на дверях з виду такі ж, як номери квартир у їхньому боулдерському будинку. Двійка, одиниця й сімка. Велика соснова дошка. Просто під цифрами — малюсінький скляний кружечок, вічко. Денні кілька разів намагався заглядати в такі. Зсередини бачиш великий шматок коридору. Зовні, хоч мозоль на оці набий, нічого не побачиш. Шахрайство.

(Навіщо ти тут?)

Прогулявшись за «Оверлуком», вони з мамою повернулися, і вона приготувала його улюблений ленч — сандвіч із сиром і «болоньєю» плюс бобовий суп Кемпбелла. Вони їли на кухні в Діка й розмовляли. Із увімкненого приймача лунала тиха музика й потріскування; музику передавала станція в Естес-Парку. Кухня була улюбленим місцем Денні в готелі. Він гадав, що й мама з татом, мабуть, почувають те ж — адже три дні вони намагалися обідати в їдальні, а потім, за спільною згодою, розставили стільці навколо обробної дошки Діка Геллорана, завбільшки з їхній стовінґтонський обідній стіл, і почали їсти на кухні. їдальня занадто тиснула. Навіть якщо горіло світло, а з магнітофона в конторі лилася музика. Ти однаково залишався одним із трьох за столом, які оточували дюжини інших столиків, порожніх, укритих від пилу прозорими пластиковими скатертинами. Мама сказала, що це однаково, що обідати посеред роману Гораса Велпола¹⁵, а тато розсміявся й погодився. Денні поняття не мав, хто такий Горас Велпол, зате прекрасно знав, що варто було їм почати їсти на кухні, як мамині страви стали смачніші. Він не переставав виявляти всюди дрібні сліди Діка Геллорана, і вони, як теплі дотики, додавали йому бадьорості.

Мама з'їла півсендвіча, а суп не захотіла. Вона сказала, що оскільки і «фольксваґен», і тутешня вантажівка на стоянці, Денні доведеться погуляти самому. Вона сказала, що втомилася. Якщо Денні вважає, що зуміє скоротати час і не потрапити в біду, вона, можливо, на годинку приляже. Денні з набитим ротом запевнив її, що зі своєї точки зору — зуміє.

— Чому ти не ходиш на дитячий майданчик? — запитала мама. — Я гадала, він тобі сподобається, тут і пісочниця для твоїх машинок, і все інше...

Він ковтнув, і їжа сухою, твердою грудкою прокотилася по горлу.

— Може, ще сподобається, — сказав він, повертаючись до радіо й крутячи ручку.

— А звірята з кущів як здорово зроблені, — сказала Венді, забираючи в нього порожню тарілку. — Дуже скоро татові доведеться підстригти їх.

— Ага, — відгукнувся Денні.

(Просто різна гидота... раз — із тими кущами, хай їм грець... які підстрижені подібно до звірів...)

— Якщо побачиш тата раніше, ніж я, скажи, що я лягаю.

— Звичайно, мамо.

Вона сунула брудні тарілки в раковину й знову підійшла до нього.

— Ти щасливий, Денні?

Він простодушно глянув на неї, над губою були молочні вуса.

— Угу.

— Поганих снів більше не бачив?

— Ні.

Раз уночі, коли він уже лежав у ліжку, Тоні приходив до нього, ледь чутно кликав на ім'я здалеку. Денні міцно замружився й не розплющував очей, поки Тоні не зник.

— Справді?

— Так, мамо.

Здається, вона була задоволена.

— Як твоя ручка?

Денні показав руку.

— Краще.

Вона кивнула. Накрите мискою гніздо, повне замерзлих ос, Джек відніс за сарай у сміттєспалювач і спалив. Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав у Боулдер юристові, приклавши знімки руки Денні, і два дні тому юрист відповів, через що у Джека півдня був поганий настрій. Юрист висловив сумнів у тому, що процес проти фірми-виготовлювача димової шашки буде успішним, оскільки підтвердити, що всі надруковані на упаковці інструкції були виконані точно, може тільки сам Джек. Джек запитав, чи не можна купити інші шашки й перевірити їх на той же дефект. Так, відповів юрист, але результати будуть украй сумнівними, навіть якщо всі контрольні шашки спрацюють погано. Він розповів Дже-кові про випадок із компанією, яка виготовляла розсувні драбини, і чоловіком, який зламав спину. Венді журилася разом із Джеком, але в глибині душі раділа, що Денні так легко відбувся. Юридичні хитрощі краще було залишити тим, хто в них розбирався, а Торренси до таких не належали. До того ж відтоді оси в них більше не з'являлися.

— Піди, пограй, доко. Повеселися.

Але він не веселився. Він безцільно нипав по готелю, заглядаючи до покоївок у прикомірки й у комірки швейцарів, вишукуючи що-небудь цікаве й не знаходячи, — маленький хлопчик, що тупотить по витканому звивистими чорними лініями синьому килиму. Час від часу він пробував відкрити двері якого-небудь номера, але всі вони, звичайно, були замкнені. Універсальний ключ висів унизу, у конторі, але тато сказав, щоб Денні не смів його чіпати. Та йому й не хотілося. Чи хотілося?

(Навіщо ти тут⁷.)

Якщо глянути пильніше, нипав він зовсім не безцільно. Він згадав казку, яку йому одного разу прочитав п’яний батько. Це було давно, але й зараз ця казка пам’яталася не менш яскраво, ніж коли тато її щойно прочитав. Мама тата висварила і запитала: що це він робить, читаючи трирічному маляті такі жахи? Казка називалася «Синя Борода». Це Денні теж пам’ятав чітко — адже спершу він подумав, що тато сказав «Син і Борода», але ніяких синів у казці не виявилося — там, до речі, взагалі не було мови про дітей. Насправді казка була про дружину Синьої Бороди, красиву пані з житнім, як у мами, волоссям. Після того як Синя Борода оженився з нею, вони оселилися у величезному й дивному замку, дуже схожому на «Оверлук». Щодня Синя Борода йшов на роботу і щодня велів своїй гарненькій дружині не заглядати в одну певну кімнату, хоча ключ від неї висів на цвяшку — як унизу на стіні контори висів ключ-універсал. Цікавість щодо замкненої кімнати почала все дужче й дужче долати дружину Синьої Бороди. Вона спробувала заглянути в замкову щілину — так Денні намагався подивитися у вічко номера 217 — безрезультатно. Там навіть була картинка: дружина стає на коліна й намагається заглянути під двері, але щілинка виявилася малувата. Двері розчинилися навстіж і...

Стара книжка казок описувала те, що виявила леді, смакуючи огидні подробиці. Ця картинка відбилася в мозку Денні, як опік. У кімнаті виявилися відрубані голови семи колишніх дружин Синьої Бороди — кожна на своєму п'єдесталі, широко розплющені очі блискають білками, роти роззявлені в безмовному крику. Вони чудом утримувалися на шиях, перебитих змахом меча, вниз по п'єдесталах стікала кров...

Вона з жахом обернулася, щоб утекти з кімнати і з замку, і що ж? У дверях, блискаючи очима, стояв Синя Борода. «Я наказував тобі не заходити сюди, — сказав Синя Борода й дістав із піхов меч. — На жаль, ти виявилася настільки ж цікавою, як і інші сім. І хоча я любив тебе дужче за них, кінець твій буде таким самим. Готуйся вмерти, погана дружино!»

Денні здавалося, що кінець у казки був щасливим, однак суть його загубилася поряд із двома головними образами: дражливі замкнені двері, що приховують велику таємницю, і сама ця страшна таємниця. Замкнені двері, а за нею голови — відрубані голови.

Він потягнувся й, начебто нишком, нажав на ручку дверей. Скільки часу він провів тут, зачаровано стоячи під дверима м’якого сірого кольору, Денні не знав.

(І напевно, разів зо три мені ввижалося всяке... різна гидота...)

Але містер Геллоран — Дік — сказав також, що думає, ніби вони не можуть мені зашкодити. Як страшні картинки із книжки, ось і все. Може, я там нічого й не побачу. З іншого боку...

Ліва рука Денні пірнула в кишеню й дістала ключ, який, звичайно, був там весь цей час.

Хлопчик тримав ключ за прикріплену до нього квадратну металеву табличку, на якій було надруковано: КОНТОРА. Розгойдуючи ключ на ланцюжку, він дивився, як той описує коло за колом. За кілька хвилин Денні перервався й сунув ключ у замок. Той сковзнув вільно, без запинки, начебто увесь час хотів потрапити туди.