Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 153)

Клінт кивнув.

— Так, він мені казав те саме.

— Йо? А ви що йому відповіли?

— Мудак з воза — коням легше. Так я йому сказав. Тому що, коротко кажучи, Дон Пітерз був пихом. — Він затнувся. — Лихом. Я це хотів сказати. Він був лихом.

— Друже мій, я думаю, вам варто вже їхати додому.

Клінт сказав:

— Гарна ідея. А де це?

18

За два місяці по тому, що отримало назву Велике Пробудження, один ранчер у Монтані, трохи східніше Чінука, побачив жінку, що голосувала на шосе 2, і зупинився.

— Залазьте, панночко, — сказав він. — Куди прямуєте? — Ще не певна, — сказала вона. — В Айдахо для початку.

Можливо, після того — далі, в Каліфорнію.

Він простягнув їй руку:

— Росс Олбрайт. Довезу за два округи звідси. Як вас звуть? — Ейнджел Фіцрой. Колись вона відмовилася б ручкатися, назвалася б вигаданим іменем і тримала б свою руку на ножі, який завжди лежав у кишені її куртки. Зараз не було ні ножа, ні прізвиська.

— Гарне ім’я, Ейнджел, — сказав він, рвучко вмикаючи третю швидкість. — Сам я християнин. Як народився, так і народжений знову.

— Добре, — сказала Ейнджел, і то без сліду сарказму.

— Ви самі звідки, Ейнджел?

— Маленьке місто, зветься Дулінг.

— Це там ви й прокинулися?

Колись Ейнджел збрехала б, сказала б «так», оскільки так було б легше, а, крім того, брехня в неї звучала природно. До цього вона мала справжній талант. Тільки це було її нове життя і вона рішуче застановила собі, попри всі ускладнення, наскільки це можливо, казати правду.

— Я була одною з тих небагатьох, які не заснули, — сказала вона.

— Ого! Яка ви щаслива! І сильна!

— Я отримала благословення, — сказала Ейнджел.

Це також було правдою, принаймні так це розуміла вона сама.

— Тільки почути, як ви це кажете, благословення, — сказав ранчер, і то з глибоким почуттям. — А що далі, Ейнджел, якщо ви не проти мого запитання? Що ви збираєтеся робити, коли нарешті вирішите прицвяшити свої мандрівні черевики до підлоги?

Ейнджел задивилася на величні гори і безкінечне західне небо. Зрештою вона сказала:

— Правильні речі. Ось що я збираюся робити, містере Олбрайт. Правильні речі.

Він відірвався очима від дороги на досить довгу мить, щоб усміхнутися їй і сказати:

— Амінь, сестро. Амінь тобою сказаному.

19

Цей жіночий виправний заклад було огороджено й опломбовано, позначено щитами з застереженням проти незаконного проходу і залишено руйнуватися, поки уряд розподіляв кошти на важливіші цивільні роботи. Новий паркан був міцним, а його основа глибоко забита в землю. Лису знадобилося кілька тижнів і всі запаси терпіння, щоб прокопати під ним тунель.

Щойно завершивши свій інженерний подвиг, він пройшов у будівлю крізь масивну діру в стіні і в поближній камері взявся вибудовувати собі новий барліг. Там він чув дух своєї хазяйки, слабенький, але солодкий і терпкий аромат.

Прийшла посланниця від щурів.

— Це наш замок, — сказала щуриха. — Які в тебе наміри, лисе?

Лис оцінив прямоту щурихи. Він був лисом, але він старішав. Мабуть, уже час було покинути трюки і ризики, знайти подругу і залишатися поблизу своєї пари.

— Мої наміри скромні, запевняю тебе.

— А саме? — запитала щуриха.

— Я вагаюся промовити це вголос, — сказав лис. — Це трохи незручно.

— Говори, — сказала щуриха.

— Гаразд, — сказав лис і сором’язливо похилив голову. — Я це шепну. Підійди ближче до мене, і я тобі прошепочу.

Щуриха підійшла ближче. Лис міг би відкусити їй голову — такий він мав талант, кожне Боже створіння має принаймні один талант — але не зробив цього.

— Я хочу перебувати в мирі, — сказав він.

На ранок Дня Подяки Лайла їде до гравійного розвороту на Круглявому Пагорбі і зупиняє машину. Вона саджає упакованого в дитячий зимовий комбінезон Енді в слінг. І далі йде з ним пішки.

Можливо, вони б змогли полагодити свій халам-баламний шлюб, загадується Лайла. Можливо, якби вона того схотіла, Клінт міг би знову її покохати. Але чи хочеться їй цього від нього? На душі в Лайли є зарубка, і ім’я тієї зарубки — Джінет Сорлі, і вона не знає, як її стерти. Та й чи хоче вона цього, не знає.

Енді видає тихенькі забавні звуки, а вона йде. Серце в неї болить за Тіффані. Несправедливість і довільність вплітаються в тканину всього, викликаючи в Лайлі благоговіння разом з обуренням. Закрижанілий ліс порипує й постукує. Коли вона дістається трейлера Трумена Мейвезера, той стоїть обмерзлий снігом. Вона кидає на нього лише побіжний погляд і рухається далі. Тепер уже недалеко йти.

Вона виринає на галявину. Дивовижного Дерева там нема. Могили Джінет там нема. Там нема нічого, крім зимової трави та позбавленого листя змарнілого дуба. Трава коливається, зблискує якась руда тінь, щезає, і трава заспокоюється. Віддих Лайли парує. Дитина кургикає, що звучить як запитання.

— Євко?

Лайла ходить колами, шукаючи — ліс, земля, трава, повітря, білясте світло дня — але тут нема нікого.

— Євко, ви тут?

Вона тоскно прагне знаку, будь-якого знаку.

Самотня нетля спурхує з гілки старого дуба і сідає їй на руку.

Авторські нотатки

Щоб фантастичний роман був правдоподібним, деталі, на яких він тримається, мусять бути реалістичними. Пишучи «Сплячі красуні», ми отримували величезну допомогу з такими деталями і неймовірно за неї вдячні. А отже, перш ніж нам з вами попрощатися, ми знімаємо тут свої картузи «Ред Сокс» перед кількома з тих, хто допомагав нам нашукувати шлях.

Расс Дорр був нашим головним науковим асистентом. Він допомагав нам у всьому — від автодомів до фактів щодо швидкості, з якою втрачає свої властивості гас. Також він навів для нас цінні контакти в світі ув’язнення і виправляння жінок. Оскільки нам потрібно було побувати у жіночій в’язниці — стати власними ногами на той ґрунт, так би мовити, — наша подяка шановному Джілліану Л. Абрамсону, судді Верховного суду штату Нью-Гемпшир, який організував нам польовий візит до штатної в’язниці для жінок у Ґофставні, Нью-Гемпшир, де ми познайомилися з директоркою Джоанн Фортьєр, капітаном Ніколь Плент і лейтенантом Полом Керролом. Вони влаштували нам екскурсію в’язницею, терпляче відповідаючи на всі наші запитання (інколи на одні й ті самі.) Це самовіддані офіцери пенітенціарної системи, водночас суворі й гуманні. Цілком можливо, що ситуація в Дулінгському виправному закладі могла бути мирно врегульована, якби хтось із них працював там — на щастя для нас, їх там не було! Ми їм безмежно вдячні.

Також ми хочемо висловити свою вдячність Майку М’юзу, офіцерові, який працює у в’язниці «Веллі-стрит Джейл» у Манчестері, Нью-Гемпшир. Майк повідомив нам багато цінної інформації стосовно приймальних процедур у в’язницях і поліційних відділках. Офіцер Том Стейплз (на пенсії) допоміг нам забезпечити арсенал Дулінгської шерифської управи гарним запасом зброї.

Той непевний ґрунт, на якому було побудовано в’язницю «Лев’яча Голова», ми придумали завдяки прочитанню чудової документальної хроніки Майкла Шнеєрсона «Вугільна ріка».

Де ми подали все правильно, дякуйте цим людям. Де ми схибили, ганьте нас… але не надто з цим поспішайте. Не забувайте, це твір художньої літератури, тож час від часу ми вважали за необхідне дещо викривляти факти, щоб вони відповідали течії нашої історії.

Келлі Бреффет і Тера Альтебрандо надзвичайно допомогли нам з вичиткою ранньої, значно довшої версії цього роману. Ми їм дуже зобов’язані.

Наша вдячність усім людям у видавництві «Scribner», зокрема, Нен Ґреєм та Джону Ґлинну, які разом редагували цю книжку з невтомною ефективністю й куражем. Сюзен Молдов надавала моральну підтримку. Міа Кравлі-Галд була нашим домашнім виробничим редактором, і ми вдячні їй за наполегливу працю. Енджеліна Кран виконала чудову коректорську роботу з довгим і складним рукописом. Кетрін «Кеті» Монаген — це та невтомна публіцистка, яка працювала, поширюючи новину про вихід цієї книжки. Агент Стівена Чак Верріл та агентка Овена Еймі Вільямс — обоє підтримували нас упродовж тривалої роботи, працюючи разом так, немов вони робили це все життя. Кріс Лоттс і Дженні Меєр по всій планеті продавали права на закордонні публікації, і ми вдячні їм за їхні зусилля.

Стів хоче подякувати своїй дружині Табіті, своїй дочці Наомі та іншому своєму синові Джо, відомому його читачам, як Джо Гілл. Овен хоче подякувати своїй мамі, своїм сіблінгам Келлі та Зі. Усі вони розуміють труднощі цієї роботи і дарують нам час на її виконання.

Останнє, але найважливіше: ми хочемо подякувати вам, сер чи мадам, за прочитання нашого роману. Ми цінуємо вашу підтримку більше, ніж це можливо вимовити словами, і сподіваємося, що ви отримали задоволення.