Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 3)

— Замовкни, генію, попереджаю.

Ротстайн замислився. А якщо він спустить курок? Більше жодних пігулок. Ніякого більше жалю за минулим і побіжного сміття розірваних стосунків, що залишилися позаду, як низка розбитих машин. Ніякої більше маніакальної писанини та накопичення нескінченних записників, які збираються, як купки гівенця, уздовж заячого сліду в лісі. Можливо, куля в голову це не так вже й погано. Краще, ніж рак або хвороба Альцгеймера, це страхіття для кожного, хто прожив життя, заробляючи головою. Звичайно, будуть заголовки, а в мене їх і так було достатньо, ще до тієї бісової статті в «Тайм»… Але, якщо він спустить курок, мені не доведеться їх прочитати.

— Ти дурень, — сказав Ротстайн. І раптом його охопило якесь несамовите піднесення. — Вважаєш, ти розумніший за тих двох, але це не так. Вони хоча б розуміють, що готівку можна витратити. — Він посунув уперед, вдивляючись у бліде обличчя з ластовинням. — Знаєш що, парубоче? Це через таких, як ти, стало немодно читати.

— Останнє попередження, — процідив Моррі.

— Нахер твоє попередження. І нахер твою матір. Або пристрель мене, або забирайся з мого будинку.

Морріс Белламі пристрелив його.

2009

Перша суперечка через гроші в будинку Сауберсів — у кожному разі, перша суперечка, яку почули діти, — сталася якось увечері у квітні. Суперечка була дріб’язковою, але навіть найпотужніші бурі починаються з легкого вітерця. Пітер і Тіна Сауберс сиділи у вітальні, Піт робив домашнє завдання, а Тіна дивилася DVD «Губка Боб». Вона бачила його вже багато разів, але він їй не набридав. І це було добре, адже тими днями в будинку Сауберсів «Картун нетворк» був відключений — два місяці тому Том Сауберс відмовився від кабельного телебачення.

Том і Лінда Сауберс були на кухні, де Том затягував свій старий рюкзак, завбачливо напхавши його енергетичними батончиками, пластиковим судком із порізаними овочами, двома пляшками води та банкою кока-коли.

— Ти ненормальний, — заявила Лінда. — Ні, звісно, я завжди знала, що в тебе характер типу А, але це вже занадто. Хочеш ставити будильник на п’яту — будь ласка. Можеш брати із собою Тодда, потрапити до центру до шостої й бути першим у черзі.

— Хотів би я, — відповів Том. — Тодд каже, минулого місяця у Брук-парку був Ярмарок Робочих Місць, так люди почали займати чергу за день. За день, уявляєш, Ліно!

— Тодд багато про що говорить. А ти слухаєш. Пам’ятаєш, як Тодд говорив, що Піт і Тіна будуть у захваті від того автоатракціону…

— Це не автоатракціон, не концерт у парку й не феєрверк. Це наше життя.

Піт відірвався від домашнього завдання та на мить зустрівся очима із сестрою. Тіна красномовно знизала плечима: батьки. Він повернувся до математики. Ще чотири завдання — і можна буде піти до Гові, дізнатися, чи не дістав він нових коміксів. У Піта своїх не було — його кишенькові гроші пішли разом із кабельним телебаченням.

Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухні. Лінда підійшла до нього та м’яко взяла його за руку.

— Я знаю, що це наше життя, — сказала вона.

Говорила вона тихо, почасти для того, щоб діти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Піт уже й без того нервувався), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, і щиро співчувала йому. Боятися — погано; але ще гірше відчувати приниження через те, що ти більше не можеш забезпечувати сім’ю, а це він вважав за свій головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що він відчував, правильніше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять років у рієлтерській фірмі «Лейкфронт», він вважався одним із кращих продавців, світлину з його усміхненим обличчям не раз вивішували у вітрині контори. Гроші, які приносила вона, працюючи вчителем третіх класів, були лише пінкою на молоці. Але потім, восени 2008, знялася економічна криза, і Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником.

Ні, Тома не звільнили, аби пізніше мати можливість покликати назад, коли справи підуть на лад. Рієлтерська фірма «Лейкфронт» тепер — це порожня будівля з розмальованими графіті стінами й вивіскою «Продається або здається» на фасаді. Брати Реардон, які успадкували справу від батька (а той від свого батька), серйозно займалися інвестиціями в акції та втратили майже все, коли ринок упав. І Лінду не дуже тішило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човні. Тодда вона вважала бовдуром.

— Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрібний дощ. Холодний дощ, Томе.

— От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. — Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. — Я повинен щось знайти, Ліно, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…

— Я знаю.

— І все даремно. Тобто, повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.

— І з якою-небудь болячкою, якою ми всі можемо заразитися. І тоді нам доведеться економити на їжі, щоб платити лікареві.

І тут він по-справжньому розсердився на неї.

— Узагалі-то, я розраховував на підтримку.

— Господи, Томе, я намага…

— Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаєшся, Томе. Ми раді, що ти заради родини готовий пхатися дідько знає куди». Щось на кшталт цього. Хіба я забагато прошу?

— Я лише хочу сказати…

Але, перш ніж вона встигла договорити, двері кухні відчинилися й зачинилися. Він вийшов на задній двір викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тіну, Піт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, їй було лише вісім. Піт посміхнувся й підморгнув. Тіна у відповідь із сумнівом посміхнулася, після чого повернулася до життя підводного царства під назвою Бікіні-Боттом, де татусі не втрачають роботи й не галасують, а дітей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо ті поводяться гідно.

Увечері, перед від’їздом, Том відніс доньку в ліжко й поцілував. Ще він поцілував місіс Бізлі, улюблену ляльку Тіни — аби пощастило, сказав він.

— Тату? У нас усе буде добре?

— Обов’язково, люба, — відповів він. Вона запам’ятала це. Упевненість у його голосі. — Усе буде просто чудово. А тепер спи.

Він вийшов із кімнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо ніколи більше не бачила, щоб він так ходив.

Нагорі крутого в’їзду, провідного від Марлборо-стрит до центральної міської парковки, Том вигукнув:

— Гей, гей, нумо пригальмуй!

— Ти що? За мною машини їдуть, — відповів Тодд.

— На секунду. — Том підняв телефон і сфотографував людей, які стоять у черзі. Їх уже було осіб сто. Може, і більше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих місць Гарантовано!» А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста! — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР».

Позаду іржавої «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив.

— Томмі, не хочу псувати веселощі, поки ти закарбовуєш у пам’яті цю чудову картину, але…

— Поїхали, я закінчив. — перебив його Том і, коли Тодд в’їхав на парковку, де всі найближчі до будівлі місця вже були зайняті, додав: — Хочу показати цю фотографію Лінді. Знаєш, що вона сказала? Якщо ми приїдемо сюди до шостої, будемо першими в черзі.

— А я тобі казав! Тоддстер не обдурить. — Тоддстер припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. — До світанку тут тисячі зо дві народу збереться. Із телебачення приїдуть. З усіх каналів. «Сіті ет сікс», «Морнінг репорт», «Метроскан». Може, у нас інтерв’ю візьмуть.

— Я погоджуся на будь-яку роботу.

Лінда не помилилася щодо одного: було вогко. У повітрі відчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналізацією. І було холодно, настільки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики з жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачів роботи, перетворюючи на зиґзаґ, зборки якого нагадували живий акордеон. Том і Тодд зайняли місце між останніми стовпчиками. Одразу ж за ними пристало ще кілька людей, переважно чоловіки, одні в щільних флісових робочих куртках, інші — у пальто типу «містер Бізнесмен» та із зачісками типу «містер Бізнесмен», які вже потрохи втрачали свою виплекану досконалість. Том прикинув, що, як і далі так піде, до світанку черга розтягнеться до кінця парковки, і це буде щонайменше за чотири години до того, як двері відчиняться.

Його увагу привернула жінка, до грудей якої притулилося немовля. Вона стояла від них на відстані кількох зборок. «Це ж яка має бути безвихідь, — подумалося Тому, — щоб отак посеред холодної, дощової ночі вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висів у нагрудній сумці. Жінка розмовляла з якимось огрядним чоловіком із перекинутим через плече спальним мішком, і дитина переводила погляд з одного обличчя на інше, немов наймолодший у світі любитель тенісу. Кумедно.