Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 28)

«Ви хочете дожити до сімдесяти п’яти? — запитав його кардіолог. Це було під час першого повного обстеження, за декілька тижнів після імплантації електрокардіостимулятора. — Якщо хочете, забудьте про шкварки й пончики. Потоваришуйте з салатами».

Порада, звісно, не дотягує до рівня «люби свого ближнього, як самого себе», але Ходжес поставився до неї конче серйозно. На сидінні поруч із ним лежить білий паперовий пакет із салатом. У нього буде повно часу, аби з’їсти його й навіть запити «Дасані»[31], якщо літак Олівера Меддена прилетить за розкладом. І якщо Медден узагалі з’явиться. Холлі Джібні запевнила його, що Медден уже в дорозі — вона знайшла розклад його рейсу на сайті під назвою «AirTracker», — але не можна виключати можливість того, що він відчув, куди вітер дме, і попрямує до іншого місця. Він уже досить довго займається своїми брудними справами, а в таких хлопців дуже чуйні носи.

Ходжес залишає позаду під’їзну дорогу, з’являється біля терміналів, проїжджає парковку і їде далі, рухаючись за вказівниками з написами: «ЕЙР ФРАЙТ», «СІГНЕЧЕ ЕЙР», «ТОМАС ЗЕЙН АВІЕЙШН». Біля останнього він повертає. Це незалежний оператор наземного обслуговування рейсів (ОНО), який зіщулився — майже буквально — у тіні набагато більшого за нього сусіднього «Сігнече ейр». Зелена трава пробивається з тріщин в асфальті на маленькій стоянці, яка, крім переднього ряду, порожня. Передній ряд зайнятий машинами, які здають напрокат, дюжина або близько того. Серед автомобілів економ-класу й середніх за розміром громадиться чорний «Лінкольн Навігатор»[32] із тонованим склом на вікнах. Ходжес бачить у цьому добрий знак. Його людина полюбляє їздити з шиком, типова звичка серед таких покидьків. І хоч його людина може носити костюм за тисячі доларів, він усе одно залишається покидьком.

Ходжес об’їжджає стоянку й зупиняється на майданчику для розворотів під вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ».

Ходжес сподівається, що буде завантажуватися.

Дивиться на годинник. За чверть одинадцята. Він згадує слова матері: на важливу справу завжди приходь раніше, Біллі, і спогад цей змушує його посміхнутися. Він знімає з ременя айфон і дзвонить до офісу. Встигає прозвучати тільки один гудок.

— «Що впало, те пропало», — вимовляє Холлі. Вона завжди починає з назви компанії, хто б не дзвонив, це один із її маленьких пунктиків. У неї багато маленьких пунктиків. — Ти на місці, Білле? В аеропорту? Так?

Якщо не вважати маленьких пунктиків, ця Холлі Джібні зовсім не схожа на ту, яку він уперше зустрів чотири роки тому, коли вона приїхала до міста на похорон тітки, і змінилася вона на краще. Хоча знову почала потайки палити — він відчував запах сигарет у її диханні.

— Я на місці, — відповідає він. — Скажи, що мені пощастить.

— Везіння тут ні до чого, — каже вона. — «AirTracker» — відмінний сайт. Можливо, ти захочеш дізнатися, що зараз в американському повітряному просторі знаходиться шість тисяч чотириста дванадцять літаків. Цікаво, чи не так?

— Я вражений. Медден не затримується? Буде об одинадцятій тридцять?

— Точніше, об одинадцятій тридцять сім. Ти збиране молоко на столі залишив. Я поставила в холодильник. У спекотні дні збиране молоко миттю скисає. Навіть із кондиціонером. — Це вона через своє постійне бубоніння змусила його встановити кондиціонер. Холлі стає справжньою буркотункою, якщо дійсно чогось хоче.

— Випий його, Холлі, — каже він. — У мене «Дасані».

— Ні, дякую, я п’ю свою дієтичну колу. Дзвонила Барбара Робінсон. Хотіла поговорити з тобою. Уся така серйозна була. Я сказала їй, щоб зателефонувала пізніше, сьогодні вдень, або що ти сам їй подзвониш. — У її голос заповзає невпевненість. — Це нічого? Я подумала, ти хочеш, щоб телефон у тебе поки що був незайнятий.

— Усе гаразд, Холлі. Вона не сказала, чому така серйозна була?

— Ні.

— Передзвони їй і скажи, що я зв’яжуся з нею, як тільки закінчу тут.

— Обережніше там, добре?

— Я завжди обережний. — Холлі знає, що це не зовсім так. Чотири роки тому він якимось дивом не загинув від вибуху, разом із братом Барбари, Джеромом, і самою Холлі. А ось кузині Холлі не пощастило. Хоча це було раніше. Ходжес, який був більш ніж наполовину закоханий у Джейні Паттерсон, досі горює. І досі звинувачує себе. Зараз він сам про себе дбає, адже думає, що саме цього хотіла б Джейні.

Він радить Холлі триматися й повертає айфон на ремінь, на те місце, де він носив свій «Глок»[33] до того, як вийшов у відставку. У відставці він постійно забував десь свій мобільний, але ті часи давно минули. Те, чим він зараз займається, звичайно, не жетон носити, але теж непогано. Узагалі-то, до тенет «Що впало, те пропало», як правило, потрапляє лише дрібна рибка, але сьогодні це блакитний тунець, і Ходжес у захваті. Він бачить великий день розплати, але не це головне. Він має справу — ось що головне. Його доля й призначення — ловити таких хлопців, як Олівер Медден, і він має намір займатися цим, поки є сили. Якщо пощастить, у нього є на це років вісім-дев’ять, і він збирається цінувати кожен день. Ще він гадає, що й Джейні бажала б для нього такої долі.

Він так і чує, як вона каже йо, кумедно морщачи ніс.

Барбара Робінсон теж ледве не загинула чотири роки тому; вона пішла на той фатальний концерт із матір’ю і купкою подружок. Барбс була життєрадісною, щасливою дитиною тоді, і є життєрадісним, щасливим підлітком зараз — він бачить її іноді, коли заходить перекусити до Робінсонів, тільки зараз, коли Джером завжди на заняттях, це відбувається рідше. Хоча, можливо, Джером повернувся на літні канікули? Він при нагоді дізнається в Барбари. Ходжес сподівається, що вона нікуди не встрягне. Навряд чи. Вона з хороших дітей, таких, які переводять бабусь через дорогу.

Ходжес розгортає салат, зрошує його низькокалорійним соусом і починає наминати. Він зголоднів. Голодним бути добре. Голод — ознака здоров’я.

2

Морріс абсолютно не відчуває голоду. Бублик із вершковим сиром — от і все, що він спроможний подужати під час обіду, та й той не весь. Коли тільки-но звільнився, жер, як свиня: Біг-Маки, торти-мурашники, піцу шматок за шматком — усе те, чого йому так хотілось у в’язниці, але це було до того, як він одного разу необачно зайшов до «Сеньйора Тако»[34] у Лоутавні й потім усю ніч блював. У молодості в нього ніколи не було проблем із мексиканською кухнею, а молодість здавалася такою близькою, якусь годину тому, але ніч, яку він провів на колінах у молитвах перед порцеляновим вівтарем, відкрила йому очі на правду: Моррісу Белламі п’ятдесят дев’ять, і він на порозі старості. Найкращі роки життя були розтрачені на фарбування джинсів і лакування столів і стільців, які продавалися в магазині при Венсвілльській в’язниці, а ще на складання листів для нескінченного потоку кримінальників у тюремних комбінезонах.

Зараз же він перебуває у світі, якого не впізнає, у світі, де кіно показують на екранах циклопічних розмірів, званих «Аймекс»[35], де на вулицях усі або ходять у навушниках або витріщаються в маленькі екранчики. Де в кожному магазині за тобою спостерігають телекамери, і де ціни на такі звичайні речі, як наприклад хліб, який коштував п’ятдесят центів буханець, коли він сів у в’язницю, настільки високі, що здаються просто нереальними. Змінилося все, і його наче засліпило яскравим сяйвом. Він відстав від часу, який безнадійно втік уперед, й орієнтований на в’язницю розум уже ніколи його не наздожене.

Як і тіло. Коли він уранці підводиться з ліжка, воно не гнеться, а коли ввечері лягає — болить; найімовірніше, починається артрит, припускає він. Після тієї ночі блювання (а коли Морріс не блював, він справляв нужду коричневої водою), його апетит просто помер.

Апетит до їжі принаймні. Він думав про жінок — чи міг він не думати про них, коли вони скрізь, молоді й майже голі від спеки раннього літа? — Але в його віці отримати дівчину молодшу за тридцять можна, тільки якщо заплатити за неї, а похід до закладу, де укладаються такі угоди, означав би порушення умов дострокового звільнення. Якщо його спіймають, він оком не встигне кліпнути, як знову опиниться у Вейнсвіллі, а записники Ротстайна так само залишаться на тому нічийному клаптику землі, ніким не прочитані, крім автора.

Він знає, що вони все ще там, і від цього на душі стає ще гірше. Пристрасне бажання відкопати їх і нарешті забрати собі було тією константою, що доводить до божевілля, як уривок мелодії (Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у), який застрягає у твоїй голові й не виходить, але поки що він суворо дотримувався правил, вичікуючи, коли спостерігач від комісії трохи розслабиться й втратить пильність. То було Євангеліє від Воррена Дака Дакворта, передане йому, коли Морріс уперше отримав право на умовно-дострокове звільнення.

«Спочатку тобі потрібно бути суперобережним, — сказав йому Дак. Було це перед першим слуханням справи Морріса та першою появою мстивої Кори Енн Хупер. — Наче по яйцях ходиш. Тому що, розумієш, цей паскудник з’явиться тоді, коли ти найменше його чекатимеш. Запам’ятай це. А якщо спробуєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку — це у них така категорія є, — краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже. Уторопав?»