Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 20)
— Я думав, що ми,
— Це через те, що незрозумілі гроші перестали надходити? — запитала Тіна.
Відповіла мама:
— І через це, але не тільки. Тато хотів узяти кредит у банку, але йому не дали. Вони перевірили його роботу й зробили…
— Перспективну оцінку прибутку, — підказав тато, і в його голосі почулися нотки колишньої гіркоти, як у дні після нещасного випадку. Щиро дякую, хоч безкоштовно. Кажуть, що зможуть дати кредит у 2016, якщо бізнес зростатиме по п’ять відсотків. Ну а поки, ці кляті полярні морози… Усієї матусиної зарплатні не вистачає на опалення. Зараз усім важко, від Мейна до Міннесоти. Я знаю, це не втіха, але все ж.
— Сонечко, нам так шкода, що не вийде, — додала мама.
Піт думав, Тіна ось-ось вибухне. Поступово наближуючись до переломних тринадцяти років, дівчинка дедалі частіше вибухала дитячим гнівом, але нічого такого не сталося. Вона сказала, що розуміє, і що Чапел-ридж, напевно, аж занадто крута школа. Потім вона прийшла на кухню й попросила Піта зробити їй такий самий бутерброд, тому що він виглядав дуже смачно. Він зробив ще один бутерброд, і вони всі вчотирьох стали дивитись у вітальні телевізор і сміятися з «Теорії Великого Вибуху»[14].
Проте пізніше, уночі, він почув, як Тіна плакала у своїй кімнаті. Від цього йому стало гидко на душі. Він пішов до себе, дістав з-під матраца записник у молескіновій палітурці й узявся перечитувати «Утікач прямує на захід».
У тому семестрі він записався на курси творчого письма місіс Девіс, однак, хоча за оповідання йому неодмінно ставили вищі оцінки, уже до лютого він зрозумів, що не буде письменником. Так, він непогано вправлявся зі словами, про що він знав і сам, без місіс Девіс (хоча вона не раз це повторювала), але йому не вистачало якоїсь творчої іскри. Йому найцікавіше було читати художню літературу, а потім намагатися проаналізувати прочитане, укладаючи все в більш загальну структуру. Він відчув смак до такого роду детективної роботи, коли писав твір про Ротстайна. У бібліотеці на Гарнер-стрит він знайшов одну з книг, про які згадував містер Рікер, — «Любов і смерть в американському романі» Фідлера, і вона йому так сподобалася, що він купив собі її спеціально, щоб робити позначки й записи на полях. Йому як ніколи закортіло стати фахівцем із літератури, щоб викладати, як містер Рікер (тільки, можливо, не в школі, а в університеті), і коли-небудь написати книгу, як містер Фідлер, у якій він би пройшовся по критиках традиційного толку й поставив під сумнів їхні погляди на деякі речі.
І все ж таки!
Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він — звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.
«Мені потрібен план», — думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна
Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».
Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, — значилося на вивісці. — НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, — ЗНИЖКА 70 %. — І нижче: — ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.
У нього нарешті з’явилася ідея.
Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.
— Радий тебе бачити, Піте. — Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». — Місіс Девіс тебе дуже хвалить.
— Вона кльова, — сказав Піт. — Я пізнаю багато нового. — Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.
— Чим можу допомогти?
— Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?
Містер Рікер посміхнувся.
— Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?
Піт ввічливо посміхнувся.
— Ні, але, коли ми на лютневих канікулах гостювали в мого дядька Філа в Клівленді, я знайшов у нього в гаражі цілу купу старих книг. Більшість про Тома Свіфта, це юний винахідник.
— Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, — сказав містер Рікер. — «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».
Піт знову зобразив ввічливу посмішку.
— Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.
— Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.
— Я знаю, — відповів Піт. — Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.
Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.
— Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?
— Так, — кивнув Піт. — Він називав це «спотворенням досконалої книги».
— Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?
— Так, на «Гарних книгах» про це написано.
— Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. — Містер Рікер замислився. — Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?
— У гарному, — швидко відповів Піт. — Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.
— Ти, я бачу, у темі.
— Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.
— Ця книга не в тебе, я гадаю?
«У мене є дещо краще, — подумав Піт. — Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні — особливо, через те що доводилося брехати.
Це
— Ні, але дядько сказав, що подарує її мені, якщо я хочу. Я сказав, що мені треба подумати, бо він не… Ну, знаєте…
— Не має уявлення, яка її реальна вартість?
— Так. Але потім я почав думати…
— Що?
Піт сунув руку в задню кишеню, дістав складений аркуш паперу й простягнув його містеру Рікеру.
— Я пошукав в інтернеті книжкових торговців у нашому місті, які купують і продають перші видання, і знайшов цих трьох. Я знаю, ви теж букініст…
— Який там букініст. Я на свою зарплатню не можу собі дозволити купувати щось серйозне, але в мене є збірка Теодора Рьотке з автографом, який планую передати дітям. «Пробудження». Дивовижні вірші. Є ще Воннеґут, але цей майже нічого не коштує. На відміну від Ротстайна, татусь Курт підписував усе, що заманеться.
— Я лишень подумав, чи знаєте ви когось із них, і, якщо знаєте, скажете, хто кращий. Якби я вирішив узяти в дядька цю книгу й потім… Ну, розумієте, продати її.
Містер Рікер розгорнув аркуш, подивився на нього, після чого знову глянув на Піта. Від цього погляду, уважного й водночас доброзичливого, Піт відчув ніяковість. Можливо, це була таки невдала ідея, і він не так уже й майстерний у письменництві, але відступати пізно, доведеться якось викручуватися.