Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 12)
«Занадто багато „але“, — подумав Морріс, проте раніше „але“ не було».
— Наскільки більше?
— Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.
Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:
— Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…
Енді схопився обома руками за голову.
— Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому — ти просто схибнувся на цьому Джоні Ротстайні.
— Не треба так говорити. — Пульсація в скронях посилилася.
— Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.
— Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.
— Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.
— З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… — Він підморгнув. — Скажімо так, мертвий не видасть.
— Ти… Що?
Морріс знав, що говорити цього не варто було, але — кумедно, як це «але» час від часу проскакує — Енді був таким бовдуром.
— У якому місті жив Ротстайн? — Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. — Толбот Корнерс, вірно?
— Так, але це переважно одні ферми. Усього міста там — закусочна, продуктовий магазин і заправка на перехресті.
— Скільки разів ти там бував?
— Разів п’ять. — Насправді, разів десять, з 1976 по 1978. Спочатку один, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.
— І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?
— Звичайно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…
— Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужий, який кілька разів приїжджав до міста? На додаток до цього у них і так на тебе заведено справу, Моррі!
— Це була справа на неповнолітнього. Такі не розголошуються.
— Занадто гучний злочин, можуть і розголосити. А твої дружки? Хтось із них уже мав справу з поліцією?
Морріс мовчав.
— Ти не знаєш, хто тебе бачив, ти не знаєш, кому твої партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогодні можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять і вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалі розмовляли. Але я дам тобі пораду. Позбудься
«Відбитків пальців ми не залишали, — подумав Морріс. — Я не ідіот. І я не боягузливий язикатий педик».
— Може, ми ще повернемося до цього, — сказав Енді. — Тільки це буде нескоро, і тільки, якщо тебе не посадять. — Він підвівся. — А поки тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію.
Опустивши голову й не обертаючись, він швидко пішов.
Морріс залишився сидіти за столиком. Гарненька офіціантка повернулася запитати, чи буде він щось замовляти. Морріс похитав головою. Коли дівчина відійшла, він узяв коричневий пакет із записником і теж пішов. В інший бік.
Він, звичайно, знав значення вислову «пафосна омана» — наділення природи людськими почуттями і якостями — і вважав його прийомом, яким користуються другосортні письменники для створення потрібної атмосфери, але того дня здавалося, що це не вигадка. Якщо вранці яскраве сонячне світло супроводжувало тріумф Морріса й навіть посилювало його, то до полудня сонце перетворилося на бліде коло, що ледь проглядало за хмарами, а до третьої години, коли його тривоги примножилися, на вулиці несподівано потемнішало й замрячив дощ.
На «Біскейні» він доїхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи поліцейські машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усередині у нього все зціпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж поліцейська машина, не зменшуючи швидкості, промчала повз, легше йому не стало.
Він знайшов новини на радіо «БАМ-100». Головною темою були мирні перемови між Садатом і Бегіном у Кемп-Девіді («можна подумати, те щось дасть», — неуважно подумав Морріс), але потім заговорили про вбивство відомого американського письменника Джона Ротстайна. У поліції стверджували, що це робота «банди злодіїв» і що слідство має безліч доказів. Імовірно, просто набивали собі ціну.
А може, і ні.
Морріс не думав, що його можна знайти, допитавши напівглухих дідуганів із Толбот-Корнерс, які стирчать у місцевій закусочній «Яммі», що б там не казав Енді, але його набагато більше турбувало дещо інше. Вони, Фредді та Кертіс, працювали у фірмі «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс і Норт-Беверлі. У них було дві різні робочі бригади, і поки Морріс шістнадцять місяців тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертіс і Фредді корячилися на іншому будівництві за п’ять миль від нього. Проте деякий час вони таки працювали в одній бригаді й навіть після того, як знов розлучилися, зазвичай обідали разом.
Про це знало чимало людей.
Він припаркував «Біскейн» поруч із тисячею інших машин біля тієї частини торгового комплексу, у якій розташовано магазин «Джей Сі Пенні», витер усе, до чого торкався, і залишив ключі в запалюванні. Пішов швидко, піднявши комір і натягнувши по брови бейсболку із символом команди «Індіанці». Біля головного входу в торговий центр він присів на лавку, дочекався автобуса до Нортфілда й кинув у коробку п’ятдесят центів. Дощ посилювався, і дорога назад була повільною, але він і не переймався, бо отримав час подумати.
Енді — боягуз і думає лише про себе, але в одному він був правий. Записники треба сховати, і зробити це треба негайно, як би Моррісу не хотілося їх прочитати, починаючи з нового невідомого роману про Джиммі Ґолда. Якщо поліція таки заявиться й не знайде в нього записників, вони нічого не зможуть зробити… Адже так? Вони можуть тільки підозрювати.
Але ж?
Крізь фіранки у вікні сусіднього будинку ніхто не визирав, тож Моррісу не довелося знову розмовляти з місіс Маллер і, приміром, пояснювати, що він продав машину. Дощ змінився справжньою зливою, і це було добре. Отже, ніхто не буде швендяти незабудованою ділянкою між Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутінках.
Він вийняв усе зі старої скрині, борючись з майже непереборним бажанням зазирнути в записники. Він не міг цього зробити, як би не хотілося, тому що, почавши, уже не зміг би зупинитися. «Пізніше, — думав він. — Задоволення треба відкласти, Моррі». Чудова порада, але проголошена голосом матері, і від цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться відкладати на потім. Якщо поліція не з’явиться до нього за три тижні — щонайбільше за місяць, — він зможе розслабитись і почати дослідження.
Він виклав нутрощі скрині плівкою, щоб нічого всередині не промокло, і поклав туди записники, включаючи той, що показував Енді. Банківські пачки грошей він звалив зверху. Морріс закрив скриню, подумав і відкрив знову. Відсунув плівку, узяв з однієї пачки пару сотень доларів. Жоден поліцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навіть якщо ці гроші знайдуть під час обшуку. Він скаже їм, що це вихідна допомога чи щось таке.
Гуркіт дощу по даху гаража не заспокоював. Для Морріса він звучав так, ніби якийсь скелет тарабанив пальцями, і від цього звуку голова в нього розболілася ще більше. Тільки-но повз будинок проїжджала машина, він завмирав, очікуючи побачити на під’їзній доріжці миготіння синього кольору. «Дідько б забрав Енді Халлідея за те, що він посіяв у мене цю безглузду тривогу. Дідько б забрав і його, і його замашки підорські».
Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то більш і більш правдоподібною здавалася думка про те, що поліцейські можуть зв’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…
— До того ж, — сказав він скрині, — я поспішав. Так?
Батьківський ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто світло. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей — тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, — він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це здавалося малоймовірним — лоб у неї товщий за дубову дошку, — але хтозна.