Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 8)
— А ти у вітальні хоч одну книжку бачив?
Він відновлює в пам’яті вітальню так само, як тоді фото ванної Мартіни Стовер, — і Холлі має рацію. Були полички з якимись сувенірчиками, картина з окатими дітьми, телевізор із пласким екраном. На кавовому столику лежали журнали, але більше для краси, ніж від жаги читання. Ну і «Атлантика»[9] серед них і близько не було.
— Ні, — каже він. — Не було у вітальні книжок, хоча парочку я бачив у спальні Мартіни Стовер. Одна схожа на Біблію. — Він кидає погляд на газету на колінах Холлі. — А що в тебе там, Холлі? Ти щось ховаєш?
Коли Холлі шаріється, то стає як стопсигнал — кров страшнуватим чином приливає до всього її обличчя. От саме це й відбувається зараз.
— Я не крала, — сказала жінка. — Я позичила. Я ніколи не краду, Білле, ніколи!
— Охолонь. А що ж це?
— Оте, що було в розетці у ванній.
Вона розгортає газету і показує яскраво-рожевий ґаджет із темно-сірим екраном. Більший за електронну книжку, менший за планшет.
— Коли я спустилася, я сіла в крісло місіс Еллертон подумати. Повозила руками між підлокітниками й подушкою. Навіть не шукала нічого. Просто все саме зробилося.
Одна з численних технік самозаспокоєння Холлі, міркує Ходжес. Він чимало такого набачився, відколи вперше зустрів її в товаристві гіпертурботливої матері й агресивно товариського дядька. У їхньому товаристві? Та ні — не зовсім. Коли товариство, то між його членами є рівність. Шарлотта Джібні й Генрі Серва ставилися до Холлі скоріше як до розумово неповноцінної дитини, яку їм доручили тимчасово. Холлі тепер — зовсім інша жінка, але від того її давнього «я» сліди ще все одно помітні. І Ходжес нічого не має проти. Адже ми всі не ідеальні.
— Ось там це й було — внизу праворуч. Це — «заппіт».
Назва злегка зачіпає в його пам’яті якусь струну, хоча, коли йдеться про всякі електронні штучки, Ходжес не великий знавець. Він весь час морочиться зі своїм домашнім комп’ютером, і тепер, коли Джером Робінсон до нього не ходить, то до нього на Гарпер-роуд зазвичай навідується Холлі давати лад машині: «Що, глючить?»
— Це «Zappit Commander». Я бачила рекламу в Інтернеті, хоча доволі давненько. Вони продаються із завантаженими на них простими електронними іграми, понад сотню — на зразок тетрісу, «Саймон», «Зачарована вежа». Нічого такого складного, на зразок «Велика автокрадіжка»[10]. То от скажи мені, Білле, що воно там робить? Що ця штука робить у домі, де одній жінці під вісімдесят, а друга світло не може ввімкнути, не те що грати у відеоігри?
— Так, виглядає дивнувато. Не те що зовсім химерно, але так, щось не те.
— А шнур був ввімкнений поряд із літерою Z. Це «Z» означає не кінець, не смерть, а «Zappit». Принаймні я такої думки.
Ходжес замислюється.
— Може. — Він знову гадає, де ж раніше чув цю назву, чи це не «хибний спогад»,
«Як давно я ходив до нього? Півроку? Вісім місяців тому? Ні, давніше. Значно давніше…»
Востаннє — незадовго після справи, пов’язаної з Пітером Сауберсом і краденими грошима й записниками, які Пітер фактично відкопав на своєму задньому дворі. Тоді Ходжес бачив Брейді практично таким самим, як завжди, — очманілого молодого чоловіка в смугастій сорочці й джинсах, які ніколи не бруднилися. Він сидів у тому самому кріслі, де його щоразу бачив Ходжес, заходячи до палати 217 у клініці мозкових травм, і просто дивився на парковку через дорогу.
Єдине, що було не як завжди, він помітив поза палатою. Беккі Хелмінгтон, старша медсестра, перейшла до хірургічного відділення лікарні Кайнера, обірвавши зв’язок Ходжеса із чутками про Брейді. Нова старша медсестра була жінкою з кам’яною совістю; її обличчя нагадувало стиснутий кулак. Рут Скапеллі відмовилася від запропонованих Ходжесом п’ятдесяти доларів за будь-яку чутку чи новину, пов’язану з Брейді, ще й погрожувала наступного разу повідомити про спробу хабарництва за розголошення інформації про пацієнта.
— Вас же навіть немає у списку його відвідувачів! — сказала вона.
— Я не хочу інформації про нього, — відповів Ходжес. — У мене вся необхідна інформація про Брейді Хартсфілда є. Я просто хочу знати, що про нього говорить персонал. Бо, знаєте ж, чутки всякі ходили. Деякі — доволі дикі.
Скапеллі наділила його зневажливим поглядом.
— У кожній лікарні всяке балакають, містере Ходжесе, причому завжди про славнозвісних пацієнтів. Чи отаких горезвісних, як містер Хартсфілд. Я зібрала персонал невдовзі після того, як медсестра Хелмінгтон перейшла з мозкової хірургії туди, де вона зараз, — і повідомила всім, що розмови про містера Хартсфілда слід негайно припинити і якщо я дізнаюся про якісь нові плітки, то знайду їхнє джерело — і цю людину чи цих людей буде звільнено. А ви… — Вона зверхньо глянула на нього, і кулак її обличчя стиснувся ще сильніше. — Я просто повірити не можу, що колишній офіцер поліції, ще й з нагородами, може опуститися до хабара!
Невдовзі після цієї принизливої зустрічі Холлі й Джером Робінсон загнали його в куток і влаштували міні-сцену, вимагаючи, щоб Ходжес припинив свої походи до Брейді. Джером того дня був особливо серйозний, від його веселого стьобу не залишилося й сліду.
— Ви в тій палаті нічого не зробите, крім шкоди для себе, — казав Джером. — Ми завжди знали, коли ви від нього приходите: у вас над головою потім днів зо два сіра хмара висить!
— Скоріше навіть тиждень! — додавала Холлі. Вона не дивилася на нього, а заламувала пальці так, що Ходжесу просто хотілося схопити її за руку, щоб вона нічого собі не поламала. Але голос у неї був твердий і впевнений. — У нього всередині вже нічого не лишилося, Білле. Треба з цим змиритися. А коли й було, то він щоразу страх як радий був тебе бачити. Він бачить, що робить з тобою, і тішиться.
Це було переконливо, бо Ходжес знав: так і є. Тож він припинив відвідини. Це було щось таке, як кидати палити: спочатку важко, потім, з часом, легше. Тепер, здається, цілі тижні минали без думок про Брейді та його жахливі злочини.
Ходжес нагадує собі про це, їдучи назад у серце міста, де Холлі розжене свій комп’ютер і почне полювати на Ненсі Елдерсон. Хоч що там сталося в тому будинку на Гіллтоп-корті — отой ланцюжок думок і розмов, сліз і обіцянок, який завершився розчиненими в горілці ліками, залитими в трубку для годування, і балоном гелію з намальованими веселими дітьми, — це не може бути пов’язане з Брейді Хартсфілдом, бо Холлі буквально вибила йому мізки. Якщо Ходжес інколи й сумнівається, то лише тому, що не хоче визнавати: Брейді певним чином уникнув покарання. У самому кінці страховисько втекло від нього. Ходжес навіть не сам махав отією шкарпеткою з залізними кульками, яку прозивав «веселим ляпанцем», — він був зайнятий: його схопив серцевий напад.
Але що ж це за примарний спогад — «заппіт»?
Він же
Його шлунок попереджувально крутнувся, нагадуючи про пропущений візит до лікаря. Він обов’язково цим займеться, але завтра ще зарано. Він гадає: доктор Стамос скаже йому, що це виразка, а така новина може й почекати.
У Холлі коло телефона лежить свіжа пачка «нікоретте», але жодна пастилка так і не знадобилася. Перша ж Елдерсон, до якої жінка додзвонилася, виявилась невісткою економки, яка, звичайно, бажала знати, навіщо Нен потрібна представникам компанії «Що впало, те пропало».
— Це не щодо спадщини? — з надією питає вона в Холлі.
— Секундочку, — відповідає та. — Зараз дам мого шефа.
Ходжес їй уже не шеф, він після торішньої справи Тома Сауберса зробив Холлі повноправним партнером, але до цієї вигадки Холлі часто вдається, коли нервує.
Ходжес, який зі свого комп’ютера читав про компанію «Zappit Game Systems», бере слухавку, а Холлі не відходить від його столу, жуючи при цьому горло светра. Ходжес натискає на утримування дзвінка, каже Холлі, що їсти вовну шкідливо для неї ну і, звичайно, для светра «Fair Isle». Після чого кнопку відпускає й виходить на контакт із невісткою.
— Боюся, у нас для Ненсі погані новини, — каже він і швидко їх переказує.
— О Боже! — каже Лінда Елдерсон (Холлі записала собі ім’я цієї жінки). — Це для неї буде велике горе, і не тільки тому, що вона втрачає роботу. Вона з цими жіночками працювала з 2012 року, і вони їй дуже подобаються. Вона в них вечеряла на День подяки. Ви пов’язані з поліцією?
— Я на пенсії, — відповідає Ходжес, — але ми працюємо з командою, якій доручили розслідувати цю справу. Мене попросили знайти міс Елдерсон, — він не вважає, що ця брехня йому завадить: адже Піт сам відчинив двері й пустив його на місце події. — Чи не могли б ви сказати, як на неї вийти?
— Я дам вам номер її мобільного. Вона поїхала до Чаґрін-фоллс на день народження брата, який святкували в суботу. Йому виповнилося круглі сорок, то його дружина із тим дуже носиться. Ненсі буде в них, мабуть, до середи або четверга — принаймні, так планувалося. Не сумніваюся, почувши таке, вона одразу повернеться. Нен живе сама, відколи помер Білл — брат мого чоловіка, — лише з котом. Місіс Еллертон і міс Стовер були для неї замість сім’ї. Вона так засмутиться.