Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 72)

— І сподіваюся. Як уміє Холлі.

Не сказати, що вона така сама дивакувата, як раніше, думає Піт, але все одно чудна. Та йому це й подобається.

— Тільки подбайте, щоб він свій тост відносно чітко сказав, добре?

— Постараюся.

— І слухайте — він же пережив Хартсфілда. Хай там як, хай там що буде, але це вже є.

— У нас завжди буде Париж, маленька, — в манері Боґарта з фільму «Касабланка» відказує Холлі.

Таки справді чудна. Таких більше ніде немає.

— Слухайте, Джібні, про себе теж подбайте. Хай там що. Йому буде дуже погано, якщо ви того не робитимете.

— Я знаю, — каже Холлі і йде назад до солярію, де разом із Джеромом прибере після святкування. Вона каже собі: це не обов’язково останній день народження, намагається себе переконати. Це не дуже вдається. Але вона сподівається, як уміє Холлі.

вісім місяців по тому

Коли Джером приходить на цвинтар Фейрлоун через два дні після похорону, рівно о десятій, як обіцяв, Холлі вже там: стоїть на колінах у головах могили. Вона не молиться, а саджає хризантеми. Холлі не підводить голови, коли її накриває його тінь. Вона знає, хто прийшов. Вони про це домовилися після того, як вона сказала йому, що не знає, чи зможе витримати похорон до кінця.

— Я спробую, — сказала вона. — Але, блін, я такі штуки важко переношу. Може, мені доведеться піти.

— Їх восени саджають, — пояснює вона зараз. — Не багато я знаю про рослини, то в мене посібник є. Написано так-сяк, але пояснюється зрозуміло.

— Добре. — Джером сідає по-турецьки в кінці ділянки, де починається травичка.

Холлі акуратно розгрібає землю руками, так і не глянувши на нього.

— То я казала, що, може, мені доведеться піти. Усі на мене так подивилися, коли я пішла, але я просто не могла лишатися. Якби я лишилася, вони б вимагали, щоб я стала біля труни й розказала щось про нього, а я не могла просто. Перед усіма цими людьми не могла. Дочка його, певне, злиться.

— Та, мабуть, ні, — каже Джером.

— Не зношу похоронів. Ти знаєш, я в це місто на похорон приїхала?

Джером знає, але нічого не каже. Просто дає їй договорити.

— Моя тітка померла. Мати Олівії Трелоні. Там, на тому похороні, я й зустріла Білла. Звідти я теж втекла. Я сиділа за залою, курила, і було мені жахливо, і там він мене знайшов. Розумієш? — Вона нарешті дивиться на нього. — Він мене знайшов.

— Звичайно, Холлі, розумію.

— Він для мене відчинив двері. У світ. Він мені дав таку справу, яка все змінила.

— І в мене те саме…

Вона витирає очі майже сердито.

— Ну яке ж усе-таки довбуче свинство.

— Воно так, але він би не хотів, щоб ти повернулася до того, що було в тебе колись раніше. Він би зовсім такого не хотів.

— А я й не повернуся, — каже вона. — Ти ж знаєш, він мені компанію нашу заповів? Страховка і таке всяке пішло до Еллі, а компанія моя. Я сама нею керувати не можу, то я спитала, чи не хоче Піт зі мною працювати. Ну так, на частину ставочки.

— А він?

— Сказав, так, бо пенсія йому вже остогиділа. Має бути добре. Я записуватиму всяких неплатників на компі, а він ходитиме і їх діставатиме. Чи буде носити повістки, як до того дійде. Але по-старому вже не буде. Працювати на Білла… з Біллом… то були найкращі часи мого життя. Я відчувала… просто не знаю…

— Що тебе цінують?

— Так! Що мене цінують!

— Так і треба було почуватися, — каже Джером. — Адже ти людина дуже цінна. І була, і є.

Вона востаннє кидає критичний погляд на рослину, обтрушує землю з рук і штанів і сідає поруч із Джеромом.

— Він був мужній, правда? І в самому кінці теж, хочу сказати.

— Так.

— Ага! — Вона злегка посміхається. — Білл би сказав тут не «так», а «ага».

— Ага, — погоджується Джером.

— Джероме, пригорнеш мене?

Він так і робить.

— Уперше, коли я тебе зустріла — коли ми знайшли приховану програму, яку Брейді завантажив на комп’ютер моєї двоюрідної сестри Олівії Трелоні, — я тебе боялася.

— Я знаю, — каже Джером.

— Не тому, що ти чорний…

— Чорний — це кльово, — усміхається Джером. — По-моєму, ми одразу дійшли згоди щодо цього.

— …а тому, що ти — чужий. Із зовнішнього світу. Я боялася всього і всіх із зовнішнього світу. Я й зараз побоююся, але не так, як тоді.

— Я знаю.

— Я його любила, — каже Холлі, дивлячись на хризантеми. Квіти на кущі яскравим червоно-помаранчевим кольором сяють на тлі сірої плити з простим написом: «Керміт Вільям Ходжес», а під написом: «Кінець зміни». — Я так його любила!

— Ага, — зізнається Джером. — Я теж.

Вона дивиться на нього лякливо і з надією — під сивіючими пасмами волосся в неї майже дитяче обличчя.

— А ти ж завжди зі мною дружитимеш, так?

— Завжди. — Він обіймає її за крихкі, аж лячно, плечі. За два Ходжесові останні місяці жінка схудла на десять фунтів[74], які їй узагалі втрачати не можна було. Джером розуміє: мамі й сестрі не терпиться відгодувати її. — Завжди, Холлі.

— Я знаю, — каже вона.

— То чого питаєш?

— Бо приємно чути, що ти це кажеш!

Кінець зміни, думає Джером. Йому не подобається, як це звучить, але це правда. Так і є. І це краще, ніж похорон. Значно приємніше сидіти тут під серпневим ранковим сонечком разом із Холлі.

— Джероме! А я не палю.

— Це добре.

Вони ще трохи сидять мовчки, дивляться на хризантеми, що ясніють на сірому тлі могильної плити.

— Джероме!

— Що, Холлі!

— Сходиш зі мною в кіно?

— Так, — каже він і виправляється: — Ага.

— Лишимо посередині вільне місце. Поставимо туди попкорн.

— Добре.

— Бо не люблю його на підлогу ставити — а то там, може, якісь таргани бігають чи щурі.

— І я теж. А що дивитися будемо?