Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 66)
— Балабон нагорі дурнуватий, зате виглядає тепло.
— Хочеш?
— Ні. Але, Білле…
— Боже мій, Холлі, та що ж таке?
— У тебе жахливий вигляд.
— Лестощами багато не доб’єшся.
— Ну ладно, іронізуй. А як ми далеко від місця?
— Загальний консенсус — три з половиною милі цією дорогою. Потім поворот на табір.
Вони п’ять хвилин мовчать, повзучи крізь летючий сніг. Серце бурі ще далеко, нагадує собі Ходжес.
— Білле!
— Що тепер?
— Ти без чобіт, а в мене «нікоретте» скінчилися.
— То бери косяка, чого ж ти. Тільки дивися в процесі: тут повинні десь ліворуч бути червоні стовпи. Скоро.
Холлі усе ж не закурює, просто нахиляється вперед і дивиться ліворуч. Коли «експедішен» знову пробуксовує і всю його задня частину швидко заносить ліворуч, а потім праворуч, вона, здається, не помічає. За хвилину показує:
— То не вони?
То вони. Снігоочисники поховали їх у такій кучугурі, що зверху стирчить дюймів по вісімнадцять, — але яскравий червоний колір неможливо пропустити чи з чимось переплутати. Ходжес тисне на гальма, зупиняє «експедішен» а потім розвертає його передом до кучугури. Він каже Холлі те, що інколи казав дочці, коли брав її кататися на «Шалених блюдцях» у парку Лейквуд:
— Тримай свої вставні щелепи!
Холлі, завжди схильна до буквалізму, відказує:
— А в мене їх нема! — але все ж хапається рукою за приладову панель.
Ходжес м’яко наступає на газ і в’їжджає в кучугуру. Очікуваного поштовху не відчуває: Тьорстон мав рацію — сніг іще м’який і не встиг затверднути. Він вибухом кидається на все лобове скло, на мить засліплюючи водія. Ходжес вмикає склоочисники на повну потужність, і, коли зі скла вже знято сніг, перед машиною постає табірний шлях з одним ліхтарем, яким швидко заволодіває заметіль. Раз у раз із гілок на дах машини падає сніг. Попереду не видно жодних слідів попереднього авто, але це нічого не означає: їх давно могло замести.
Ходжес вимикає фари і поволі рухається вперед. Біла смуга між дерев помітна рівно настільки, щоб по ній їхати. Дорога видається нескінченною — на гору, під гору, туди, сюди, — але врешті вони досягають того місця, де шлях розходиться ліворуч і праворуч. Ходжесові немає потреби виходити й перевіряти стрілки. Попереду по ліву руку між дерев видно слабеньке світло. То «Голови і шкури», і хтось там є вдома. Він береться за кермо і поволі заводить машину на правий шлях.
Ніхто з них не бачить угорі відеокамеру, зате вона їх помічає.
У той час, коли Ходжес і Холлі форсують кучугуру на повороті, Брейді сидить перед телевізором у зимовому пальті Бабіно й чоботях. Рукавиці він зняв: йому потрібні голі руки, якщо буде треба стріляти, — а на коліні в нього лежить чорна балаклава. Коли прийде пора, він сховає під нею обличчя й сивину Бабіно. Він не зводить очей з телеекрана, нервово ворушачи письмове приладдя в керамічному черепі. Уважно спостерігати абсолютно необхідно. Ходжес, коли під’їжджає, гасить фари.
А з ним буде його нігер? — гадає Брейді. О, як мило б це було. Два за ціною…
Аж ось і він.
Він боявся, що машина копа-пенсіонера дістане його, коли сніг буде густішати, — але то було безпідставне хвилювання. Сніг білий, а машина на ньому — великий чорний прямокутник. Брейді нахиляється вперед, мружиться, але не може сказати, чи в машині одна людина, чи двоє, чи, блін, усі десятеро. У нього є «SCAR» — і ним він може стерти з лиця землі хоч цілий загін, коли треба, але це зіпсує всю розвагу. Ходжес потрібен йому живцем.
Принаймні для початку.
Залишається знайти відповідь на одне запитання: поверне він ліворуч і рушить просто до нього чи праворуч? Брейді готовий ставити що завгодно, що К. Вільм Ходжес обере поворот на «Великого Боба», — і він не помиляється. Коли машина зникає в снігу (після швидкого зблиску задніх фар, коли Ходжес обирає поворот), Брейді кладе череп з ручками й олівцями біля пульту від телевізора і бере в руки те, що чекало свого часу на столі. Цілком законна річ, коли використовувати за призначенням — чого Бабіно та іже з ним ніколи не робили. Може, вони й хороші лікарі, але тут, у лісі, вони часто — погані хлопці. Він натягує це цінне обладнання через голову так, щоб воно на еластичному ремінці висіло на шиї. Потім натягає балаклаву, бере «SCAR» і виходить. Серце калатає швидко й сильно, а (принаймні на цей момент) артрит у пальцях Бабіно не відчувається зовсім.
Розплата — сука, і ось вона прийшла.
Холлі не питає Ходжеса, чому він повернув праворуч. Вона невротик, але не дурна. Він їде зі швидкістю пішохода, дивиться ліворуч, приміряється до світла з того боку. Порівнявшись із ним, він зупиняє машину й вимикає двигун. Тепер западає повна темрява, і, коли він озирається до Холлі, їй на мить ввижається череп замість його обличчя.
— Лишайся тут, — тихо каже він. — Напиши Джерому, що в нас усе добре. А я спробую пройти туди лісом і взяти його.
— Ти ж не маєш на увазі — живим?
— Якщо побачу його з одним із отих «заппітів» — точно ні…
«Та й без нього, напевне, теж», — думає він, а вголос каже:
— Ризикувати нам не можна.
— Отже, ти віриш, що це він. Це Брейді.
— Навіть коли й Бабіно — то він теж частина цього. По шию в цьому. — А проте в якийсь момент він відчув переконаність, що розум Брейді Хартсфілда керує тілом Бабіно. Інтуїція — річ занадто серйозна, щоб її відкидати, і здогад уже набув ваги факту.
Боже поможи, якщо я уб’ю його і виявиться, що це помилка, думає він. Тільки як же я дізнаюся? Як узагалі я можу бути певним?
Він очікує, що Холлі буде проти, що вона скаже: «Візьми мене з собою», але каже вона лише:
— Сумніваюся, що я цю штуку зможу звідси вивести, коли щось із тобою станеться, Білле.
Він дає їй картку Тьорстона:
— Якщо я не вернуся за десять хвилин — ні, хай за п’ятнадцять, — телефонуй йому.
— А якщо почую постріли?
— Якщо це я і зі мною все гаразд, я подам сигнал клаксоном машини Бібліотечного Ела. Два швидкі гудки. Не почуєш їх — їдь далі в сусідній табір «Щось там Великого Боба». Заїжджай, ховайся де-небудь і дзвони Тьорстону.
Ходжес перехиляється через центральну панель і вперше за час їхнього знайомства цілує Холлі в губи. Вона занадто вражена, щоб відповісти на цілунок, але й не сахається. Коли він відхиляється назад, вона знічено дивиться вниз і каже перше, що спадає їй на думку:
— Білле, ти ж у
— Між деревами ще не так багато снігу — може, хіба що на два пальці.
Та й справді, холодні ноги зараз його мало хвилюють.
Він знаходить вимикач і гасить світло в машині. Коли він виходить із «експедішену», стримуючи стогін від болю, вона чує, як наростає шелест ялинових гілок. Коли б це був голос — це був би плач. Тоді двері зачиняються.
Холлі сидить на своєму місці і дивиться, як темний обрис Білла зливається з темними обрисами дерев, і коли вона вже не може його вирізнити, то виходить і йде його слідом. «Вікторі» 38-го калібру, який служив у поліції з батьком Ходжеса у п’ятдесяті роки, коли Цукрові гірки ще стояли порослі лісом, лежить у кишені її пальта.
Ходжес іде в бік світла у вікнах «Голів і шкур» обережно, крок за кроком. Сніг кидається йому в лице, обсипає повіки. Вогняна стріла знову палить його зсередини. Підсмажує його. Обличчям струменить піт.
Ну хоч ноги не горять, думає він — і тут перечіпається через засніжену колоду і падає. Валиться просто на лівий бік і заривається обличчям в рукав пальта, щоб не скрикнути. У пахвині відчувається гаряча рідина.
Штани намочив, думає він. Обмочився, як маленький…
Коли біль трохи вщухає, він підбирає ноги під себе і намагається встати. Не виходить. Мокре місце починає холодити. Він фізично відчуває, як член стискається, щоб не торкатися холодного. Ходжес хапається за низеньку гілку і знову намагається встати. Гілка відламується. Він безглуздо дивиться на неї, почуваючись якимсь героєм мультика — Лютим Койотом чи що, — і викидає гілляку. Коли він це робить, хтось підхоплює його під пахви.
Він так дивується, що ледь не скрикує. Тоді Холлі шепоче йому на вухо:
— Опа, Білле, — вставай!
З її допомогою він нарешті спинається на ноги. Тепер світло близько — не більше, ніж сорок ярдів крізь дерева. Він уже бачить сніг, що лежить у неї на волоссі й блищить на щоках. Він одразу згадує кабінет букініста Ендрю Халлідея і те, як він, Холлі й Джером знайшли там Халлідея мертвого на підлозі. Він сказав їм не підходити, але…
— Холлі, якби я тобі сказав іти назад, ти б це зробила?
— Ні. — Вона шепоче. Вони обоє розмовляють пошепки. — Можливо, тобі треба його застрелити, а без допомоги тобі туди не дійти.
— Ти мала б прикривати мені спину. Бути моїм страховим полісом. — Піт тече з Ходжеса струмками. Добре, хоч пальто довге. Він не хоче давати Холлі зрозуміти, що обісцявся.
— Твій страховий поліс — це
Вони повільно йдуть крізь решту дерев. Ходжес просто повірити не може, скільки його ваги вона бере на себе. На краю галявини вони ненадовго зупиняються. Світло горить у двох кімнатах. В одній з них світло приглушене — Ходжес вважає, що це кухня. Там одне джерело світла — можливо, пічка. В іншому вікні помітно нерівне мигтіння: можливо, відкритий вогонь.