Стивен Фрай – Троя (страница 10)

— Ти, — казав він бику, ласкаво ляскаючи його по боку, — найкращий бик у всьому світі. Якби я коли-небудь побачив кращого, я клянуся, що вклонився б йому та увінчав би його золотою короною. Навіть у богів немає такого гарного бика, як ти.

І сталося так, що бог Арес, який дуже любив Трою та її жителів, почув ці вихваляння й розповів про них Гермесу.

— Дурний смертний вважає, що його бик прекрасніший за будь-якого з наших биків.

— О, — сказав Гермес, — я відчуваю жайворонка.

— Жайворонка? — перепитав Арес.

— Жарт, розіграш, веселощі. Все, що тобі потрібно зроби­ти, це перетворити себе на бика та дозволити мені зробити все інше.

Гермес пояснив суть своєї витівки, і на обличчі бога війни розпливлася посмішка.

— Це провчить того нахабу, — сказав він, починаючи свою трансформацію. Арес не любив пастухів та землеробів.

Вони лінувалися в полях, коли могли битися й убивати.

У цю мить на порослих травою нижніх схилах гори Іди Паріс дійсно лінувався в полі. Насправді він міцно спав. Тінь, що впала на його обличчя, розбудила його. Він підвів очі й побачив молодого пастуха, який дивився на нього згори своїми сяючими очима.

— Чи можу я вам якось допомогти?

— Паріс, чи не так? — сказав пастух.

— Усе правильно. А хто ви такий?

— О, я просто скромний погонич худоби. Я чув, що у вас є призовий бик, який, на вашу думку, не має рівних?

— Я знаю, що він не має рівних, — сказав Паріс.

— Я навіть чув, як ви говорили, що увінчаєте золотою короною будь-якого бика, який виявиться кращим за вашого?

— Я справді так казав, — спантеличено зізнався Паріс. — Але я не знав, що мене тоді хтось слухав.

— О, якщо ви не це мали на думці... — Пастух одвернувся, щоб піти.

— Я мав на думці саме це, — сказав Паріс.

— Тоді залишайтеся на місці, а я приведу свого, — сказав пастух. — Гадаю, ви незабаром пошкодуєте про свої вихваляння.

Гермес — бо це, звісно, був він — спустився вниз і погнав свого бика на пагорб до Паріса, отримуючи величезне задоволення від того, як плескав його по огузку та хльоскав по спині батогом, тобто робив усе те, що будь-який олімпієць зазвичай не наважився б робити з войовничим та запальним богом війни.

Щойно Паріс побачив бика-Ареса, він визнав, що цей звір ширший, біліший, кращий і загалом красивіший навіть за його власну призову тварину.

— Я не можу в це повірити, — сказав він, дивуючись ­густій шерсті та блискучим рогам. — Я думав, що мого бика неможливо перевершити, але цей екземпляр... — Він упав на землю і почав збирати в траві всі чистці, аконіти і жовтці, які тільки міг знайти. — Моя золота корона — не що інше, як вінок із жовтих квітів, — сказав він Гермесу, одягаючи гірлянду навколо рогів бика-Ареса. — Але дайте мені час, щоб розбагатіти, тоді я знайду вас та винагороджу справж­нім золотом.

— Не треба, — сказав Гермес, поклавши руку на плече Паріса й усміхнувшись. — Ваша чесність — достатня винагорода. Це рідкісна й красива річ. Навіть більш рідкісна й красива, ніж мій бик.

Вердикт

Минув час, і Паріс, лише мимохідь згадавши Еноні про неймовірну красу дивовижного бика як приклад того, що у світі існує більше чудес, ніж їх можна знайти на схилах гори, вже не думав про цей випадок. Тому він був дуже здивований, коли незабаром одного дня після обіду його знову розбудила від приємного сну тінь, яка впала на нього, і ця тінь, після того як він сів та подивився сонними очима на світло, знову виявилася тим самим молодим пого­ничем.

— О, боги, — сказав Паріс. — Сподіваюся, ви ще не при­й­шли по свою золоту корону?

— Ні, ні, — відповів Гермес. — Я прийшов по інше. Я маю для вас послання від мого батька Зевса, який просить вас зробити йому велику послугу.

Паріс здивовано став навколішки. Тепер він побачив — і як він не помітив цього першого разу? — що обличчя цього юнака сяє так, як не сяє обличчя жодного смертного. І як він міг не помітити живих змій, які звиваються навколо його пастушої палиці, чи крил, що тріпочуть на його сандаліях? Це міг бути тільки Гермес, посланець богів.

— Що я, бідний пастух та погонич, можу зробити для Царя небес?

— Для початку ви можете встати з колін, Парісе, і піти за мною.

Паріс звівся на ноги й пішов слідом за Гермесом до рідколісся. Бог указав на галявину, всіяну сонячним промінням, де Паріс зміг розрізнити три сяючі жіночі форми. Він одразу зрозумів, що це безсмертні. Великі безсмертні. Богині. Олімпійські богині. Він стояв там, заціпенівши, і намагався щось сказати, але все, що він зміг зробити, — це впасти навколішки.

— Він це робить, — сказав Гермес. — Вставайте, Парісе. Вашу чесність та відкритість суджень ми вже відзначили раніше. І вони нам зараз дуже потрібні. Візьміть це яблуко. Бачите слова, написані на ньому?

— Я не можу розрізнити ці знаки, — сказав Паріс, почервонівши. — Я ніколи не вчився читати.

— Не хвилюйтеся. Там написано: «Для найпрекраснішої». І вам потрібно обрати, хто з цих трьох гідний його отримати.

— Але ж я... Я ж простий...

— Мій батько цього бажає.

Гермес усе ще посміхався, але щось у його тоні вказало Парісу на те, що він не погодиться на його заперечення. Паріс узяв яблуко в свої тремтячі руки. Він подивився на три жіночі постаті. Ще ніколи за все своє життя він не бачив такої краси. Його Енона була прекрасна, вона сама була донькою безсмертного. І він думав, що жодна красуня не зрівняється з нею. Але нещодавно він так само думав і про свого бика.

Перша богиня виступила вперед. З пурпурного шовку, павиного пір’я, яке прикрашало її головний убір, витончених вилиць, величної та гордої постави він зрозумів, що це могла бути лише Гера, сама Цариця небес.

— Дай мені це яблуко, — сказала Гера, підійшовши ближче й заглянувши в очі Парісу, — і влада та панування над усіма людьми стануть твоїми. Королівства та провінції по всьому світу перейдуть під твою владу. Імперський вплив, багатства та влада, яких ще не мав ніхто зі смертних. Твоє ім’я увійде в історію — ти станеш імператором Парісом, шано­ваним, величним та улюбленим усіма. Усі будуть тобі підкорятися.

Паріс уже був готовий покласти яблуко просто в її простягнуту долоню, адже було настільки очевидно, що цей приз належав їй. Її краса сповнила його побожністю й трепетом, а винагорода, яку вона запропонувала, дасть йому все, про що він коли-небудь мріяв, і навіть більше. Він ­завжди відчував, десь глибоко всередині, що йому судилося досягти величі, влади та слави. І Гера дасть йому все це. Яблуко мусить дістатися їй. Але він усвідомив, що має бути справедливим і дозволити іншим двом богиням принаймні висловити свої претензії, хоч якими вони будуть абсурдними порівняно з претензіями Цариці небес.

Паріс подивився на другу богиню, яка тепер наближалася до нього з серйозною усмішкою, що грала на її губах. На поверхні щита, який вона носила, — за допомогою якоїсь хитрості, яку він не міг зрозуміти, — він розгледів розлючений і переляканий погляд Медузи. Лише одна ця егіда підказала йому, що богиня, яка зараз опинилася перед ним, — це Афіна Паллада, а її слова підтвердили його здогади.

— Подаруйте мені яблуко, Парісе, і я дам вам дещо більше за владу та королівства. Я пропоную вам мудрість. А з мудрістю приходить і все інше: багатство та могутність, якщо ви їх забажаєте; мир і щастя, якщо ви так вирішите. Ви зазирнете в серця чоловіків і жінок, у найтемніші куточ­ки космосу й навіть у життя безсмертних. Мудрість здобуде вам ім’я, яке ніколи не зникне в історії. Коли всі цитаделі та палаци можновладців цього світу перетворяться на порох, ваші знання та майстерність у мистецтві війни, миру та самої думки піднесуть ім’я Паріса вище зірок. Адже сила розуму ламає наймогутніший спис.

«Що ж, слава богам, я не віддав одразу яблуко Гері, — подумав Паріс. — Бо ось це нагорода над усіма нагородами. Вона має рацію. Звичайно, вона має рацію. Насамперед потрібна мудрість, а за нею обов’язково прийдуть влада та багат­ство. Крім того, яка користь від влади без проникливості та розуму? Яблуко має дістатись Афіні».

Проте він стримався від того, щоб віддати їй яблуко, коли згадав, що є ще одна претендентка на цей приз.

Третя фігура виступила вперед, покірно схиливши го­лову.

— Я не можу запропонувати вам ані мудрості, ані сили, — сказала вона тихим голосом.

Вона підвела своє обличчя, і Паріс був засліплений цим видовищем.

Ніколи ще його очі не бачили такого неймовірного сяйва.

— Мене звати Афродіта, — сказало видіння, сором’язливо дивлячись на нього з-під вій. — Боюся, я не мудра і не розумна. Я не можу здобути вам ані золота, ані слави. Моє єдине царство — це кохання. Кохання здається такою дрібницею порівняно з імперіями землі та моря чи імперіями розуму, хіба ні? Але я вважаю, що ви погодитеся з думкою, що таку незначну та безглузду річ, як кохання, — навіщо воно нам узагалі потрібне? — можливо, теж варто розглянути. Ось моя вам пропозиція...

Вона тримала в руках мушлю морського гребінця, яку передала йому.

Коли він завагався, вона підбадьорливо кивнула.

— Візьміть та розкрийте її, Парісе.

Він так і зробив, і всередині мушлі, рухоме й живе, засяяло мерехтливе зображення найбільш чарівного, захоплюючого, привабливого та чаруючого обличчя, яке він коли-небудь бачив. Це було обличчя молодої жінки. Поки він дививсь у мушлю, вона підняла своє підборіддя й, здавалося, дивилася просто йому в вічі. Вона всміхнулась, і Паріс мало не втратив рівновагу. Полум’я запалало на його щоках; його серце, горло, голова та шлунок калатали так сильно, аж він подумав, що може ось-ось вибухнути. Зовнішній вигляд Афродіти був вражаючий, але від нього вже майже боліли очі, тож він хотів відвести свій погляд. А це обличчя всередині мушлі викликало у нього бажання пірнути всередину.